Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"

партизанах, і на барикадах, і в різних тюрмах. Цим доводили, а не родоводом, ні непевними, навіть підозрілими «подвигами предків», ні дружбою з наволоччю, все одно, аристократ він чи бандюга.

Він ніби дістав ляпаса. Смикнувся.

— А ви не думаєте, що, вирішивши висловитися і розповісти все, я тепер можу не сказати нічого?

— Тоді я все розповім за вас з більшою чи меншою дозою певності.

— Навіщо?

— Бо я ненавидів, і це навчило мене думати. Стократ інтенсивніше.

Тут він досить гоноровито вперше за час розмови високо підвів голову. Велику сиву голову предка з пам'ятника.

— А я нікого не ненавидів і тому повинен був закінчити поразкою?

— Ви повинні були нею закінчити, бо не ненавиділи, а застосовували засоби, до яких вдається ненависть, та ще й найбезпринципніша… Ви знали минуле цих двох ваших башибузуків.

— Так, — він дивився кудись повз мене своїми довгими очима.

— І не посоромилися зв'язатися з ними. З потрійними зрадниками свого краю. І тут була ваша остання спроба зробити з цих в'ялих окремих пальців один кулак. Вони тягли в різні боки. Вам потрібні були тільки родові клейноди. Ну, і, якщо я не помиляюсь, окрім цих родових грамот було потрібно… Словом, було потрібно щось, аби легенда про двох князів Ольшанських так і залишилася легендою. Як назавжди зосталася легендою історія про проклятий богом замок Олелькевича-Слуцького на Князь-озері… Що це було?

— Хроніка. Безжальна до нашого дому. Зберігалася, щоб знали й не допускали до неї нікого. Про неї говорила та частина тексту в книзі, яку ви так і не розшифрували.

— Угу. Від убивства Волюжиничів до клятви князя на Євангелії.

— Що йому було Євангеліє? — знизав він плечима.

— Він клявся, що вони живі.

— Вони й справді ще два тижні були живі.

— Це правда. Що йому було до Євангелія? Йому й проколи в книжці, перед якою сучасники тремтіли, як н… матері в очі.

— Ви кажете несподівану правду. Це здогадки?

— Це думка. І пам'ять. І знання тих людей. І деяких наших. Так от, вам потрібне було це. А бандюгам, кожному зокрема, були потрібні коштовності й архів. На очній ставці вам це доведуть. І я не здивуюся, що вони збиралися шантажувати один одного і, можливо, вас.

— Було.

— І ще було те, що була ще одна група. Вірніше, підгрупа. Од вас.

— Яка?

Я дістав пачку «БТ», надрізав її і простягнув Лигоновському-Ольшанському:

— Закурюйте.

— Ясно, — сказав він, — занадто я тоді звернув вашу увагу на Пахольчика. Тоді, під час розмови біля тютюнової крамнички.

— І це було. І воно коштувало декому навіть життя.

— Я не вмокав у це пальців.

— Так, ви не вмокали. Просто ваші недолюдки почали жерти самі себе. По частинах.

Щука й Хилинський перезирнулися.

— Чи не досить? — запитав Щука.

— Навіщо, — сказав Ольшанський, — я можу або зруйнувати його розумові побудови-вправи, або визнати їх. Мені все одно. Треба більше мужності програти, ніж виграти.

— Висоцького ви знали з його зв'язків з вашим батьком. І їхнього спільного зв'язку з…

— Це відомо, з ким. Не будемо викликати небіжчиків.

— Ви не розраховували на їхній розум, тільки на грубу силу. Але Висоцький, буваючи в місті, не втрачав надій на свій розум. Йому нічого не варто було вивідати в Мультана, що «якийсь з міста» взяв книгу, навіть пропонував гроші, та дід відмовився. І тому тип з потрійною пикою відвідав усі виставки книг, старих гравюр тощо, на які йому вдалося натрапити, буваючи в місті. І одного разу йому нечувано пощастило. Він зіткнувся з Пташинським і напав на слід книги. Я здогадався, що це був він, з Мар'янових слів: «суміш сільського й міського».

— Не тільки він бачив. Гутник, відомий вам, бачив. І, самі впевнилися, чистий, як скельце. І антиквар.

— І в обох є язик, — сказав я. — Вони — фальшивий слід. Але Гутник був добре знайомий з тим молодиком… ну, що з відром для сміття. А антиквар і ви — з художниками з майстерень у нашому ж під'їзді.

— Звідки це?.. Ага, масайські спис і щит. «Не ходіть, діти, в Африку гуляти».

— І це була зручна обставина, те, що Гутник і антиквар також бачили книгу. Зручно було намовити книголюба, щоб дзвонив, нервував і без того стривоженого чоловіка. І ще зручно ніби шантажувати і молодика з сміттям, і цих.

— Я не шантажував, — твердо сказав Ольшанський.

— Знаю, — сказав Щука, — вистачало на те осіб і без вас.

— Я вас попросив би, полковнику, не заважати зараз Космичу. Мені просто цікаво, до чого і як він дійшов. Додумався. Це, можливо, один з останніх моїх здогадів з психології. А потім… потім я цілком у вашому розпорядженні.

Щука вимушено всміхнувся.

— Я одразу здогадався: моя книга, — сказав лікар. — Я вже говорив, батько описував мені її перед втечею. Зоставатися йому — не випадало. Зостався я. Переїхав з Кладно до Мінська… Ну, описав він. Крім того, це описання книги передавалося в нашому роду з покоління в покоління. Мені треба було знайти справжні грамоти. Після мене — кому ж? І потім, без цього краще померти. Як зроблю це я. Швидко.

— Ну, не так уже швидко.

— А про це не вам судити, Космич.

— Чому? — запитав мовчазний, з початку розмови навіть чимось вражений Хилинський.

— Я не з тих, кому призначають день і час вигнання. Я їх вибираю сам. Давайте далі, Антоне. Мені просто цікаво, як це ви при вашому психічному стані зуміли до сього-того докопатися.

— А ви — не зуміли, незважаючи на те, що були однією з приступок тих сходів, якими я спускався в божевілля. Ви шукали в Мар'яна книгу навіть тоді, коли її в Пташинського вже не було. Не подумали, що книгу винесли з його хати. Сердечний друг Пахольчик мав рацію: сам Пташинський не наважився б нести книгу. Якесь підсвідоме передчуття змусило його купити вино й кефір і поставити мені в портфель. Примітивне маскування, але в нас з продавцем була з цієї причини бесіда на тему спасіння душі. Про що він вам швиденько й доніс. І до певного часу спроби залізти в мою квартиру ніхто не робив. Це — пізніше.

— Так. Досі все правильно… Герард колись був слугою і батька, і моїм, і я просив його наглядати за вами. З його цікавістю це було просто даром небесним.

— Зрозуміло, чому кожний мій крок був відомий. І це ще одна з причин, чому я не те що запідозрив вас, а вже не міг ставитися з колишнім довір'ям. Я не пов'язував вас і Висоцьким