Читати книгу - "Чорний замок Ольшанський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Висоцький загинув, — скоріше ствердно сказав лікар.
— Так.
— Н-ні, я трохи наробив дурниць. І недооцінив дещо… Принаймні залишився б неопізнаним, якби не ви.
— Не залишилися б.
— Просто мети нема. Тому я й гуляю у піддавки. Ну добре, історія з легендою про даму й ченця.
— Частково наснилося. Безперервно думав про неї цілі дні, і тому частково наснилося. Не без впливу вашого засобу. І вміння розкопувати в тій зневаженій багатьма історії різні дивовижні речі. Отак. Скарби Галконди, фантастичне багатство роду, яке раптом зникло зі смертю старого Вітовта, більше не повернеться в рід.
Ольшанський сидів, ніби одубілий. Оніміло й ніби байдуже дивився на фігурку якогось східного божка.
— А знаєте, — несподівано сказав він, — я впевнений, що причиною смерті мого двійника зі склепу був жах перед прокльонами Волюжинича. Жах і очікування. Та ще тіні жінки й ченця. Він боявся. Як дикун боїться прокльону чаклуна із сусіднього села. Та вони й були дикуни. Навіть цей — вільнодумець, який за ніщо вважав Євангеліє, який привласнив гроші сторічної давності і гроші своїх сучасників, гроші батьківщини. Украв — і кінці у воду. Та, видно, далеко тяглися ті кінці і неглибока була та вода.
— І даремно було ховати. І скарб, який навіть триста років тому коштував шістсот тисяч золотом та сім мільйонів коштовними каменями. А яку суму він зараз становитиме — невідомо. Астрономічну… І ще скарб особистий вашого батька і скарб айнзацкоманди. Ну, й архів, який дасть безпеку тисячам і законне покарання одиницям з кривавими руками.
— Мене це не обходить. Мене стосується те, що з племінників старого Вітовта покепкували. А отже, і з мене, безпосереднього нащадка. Тепер не обходить і це. Навіть ганьба ревізії з тим Станкевичем на чолі вже не обходить наш рід. Усе повернулося на круги своя.
— Зою ви мені також підсунули?
— Е, ні, спочатку вона сама.
Щука в непорозумінні обводив нас поглядом. Хилинський знизав плечима, ніби мовчки сказав мені: «Ну от, бачиш, усе так чи інак випливло».
— Я не збираюсь нічого ховати від слідства, полковнику, — сказав я. — Де винен, там винен. Прошу тільки, щоб цю справу залишили в таємниці. Для добра одному чоловікові (не мені) і одній дівчині. Сам я готовий відповідати, коли мене в чомусь визнають винним… Чим ви її взяли? Була вам зобов'язана?
— Так. Багато чим.
— Грошима? Збереженням доброго імені? Ви вважаєте — це все?
— Для багатьох жінок — усе.
— Ну, ясно. А коли ми порвали вже з нею, ви примусили її все-таки заходити зрідка. Перевіряти про всяк випадок, чи тут книга, чи в мене? Яка в цьому її вина? Що, шантажували знайомством зі мною та іншими? Гідний, просто князівський вчинок.
— Вчинок Пахольчика.
— Все одно. Ваш витвір… А вона, вже не бажаючи, можливо, справді кохаючи мене, обманювала. Завела розмову про «Хванчкару», щоб я залишив її одну в квартирі… І сказала вам, що в Мар'яна — серце і що він, незважаючи на це, не кинув курити.
— Ото мені ці пам'ятливі на дрібниці.
— Не тільки на них. Ви підозрівали, ну, на одну тисячну процента, а раптом книга може бути і в мене, тим більше що той, із сміттям, підслухав нашу розмову з Мар'яном на сходах. І потім по-сусідськи розповів вам (пам'ятаєте, я свідком був, як ви про щось розмовляли?).
— Було, — ліниво сказав він.
— І ви, гадаю, може, не того вечора, але попросили його, щоб дістав її в мою відсутність. Обіцяли гроші. І це викликало пізніше спробу відімкнути мою квартиру.
Мовчав. Ясно було й без слів, що так і було.
— Ну, тоді ще сумніви тільки були. Всі — переважно — думали, що книга ще в Пташинського. І тому ви вирішили приспати його. Хіба ж ви знали, що все це аж так скінчиться.
І ось Мар'ян сам купив у вашого холуя пачку отруєної «Шипки»… Вся біда була в тому, що ваша права рука не шила, що робить ліва. Пахольчик підсовував «Шипку» і приспав крізь замкову щілину собак, розраховуючи погосподарювати в квартирі під час відсутності господаря. А в цей же самий час Мар'ян їхав на озеро. По записці на моєму папері, роздобутому Зоєю, і підробленій під мій почерк кимось із вас… Вами особисто, Ольшанський.
— Знову правда. Що ще?
— Ваша діяльність, як трутизна.
— Ого-го. Та ви що, перекваліфікувалися?
— Ні, — сказав я, — це мені зробили подарунок. А справою вашою…
— А справою їхньою і вашою тепер займеться не він, — сказав Щука. — І навіть не я. На жаль. А може, як подумаєш, що безпосередньо ваше, гм… обличчя бачитиму куди рідше, то не на жаль. Швидше, на радість. Кажіть далі, Космич.
— Вам треба було вибити мене із сідла, Ольшанський. Були в мене, на ваше нещастя, дві розмови. Майже водночас. Одна з вами, пам'ятаєте, коли ви живопліт садили. Про відхилення в психіці холостяка. І з Пахольчиком біля будки. Він дуже пильно придивлявся, як я пачку відкриваю. І обидва ви тоді зауважили для себе, що навіть не всю пачку отруювати треба, як Мар'янові, який курить зрідка. І пристосували ви тоді Пахольчика і на цю роботу з «методичним старим кавалером». Дві-три сигарети збоку, де надріз. І діяти буде не одразу… Ну от. А тепер говоритимете ви. Як? Яким чином?
— Так, тут уже говорити мені. Я тоді не подумав, що моя згадка про північно-західну Індію може не обвести, а навести на певні думки. Що ж, долина Нарбади пролягає плоскогір'ям. Невеликі судна ходять тільки по нижній течії. Річка порожиста, дуже. І її долина — це не савана, а майже тропічний за дикістю і гущавиною ліс. Інколи тільки скелі виходять до річки і обриваються в неї. І найчастіше там бджолині мегалополіси, на багато кілометрів. Соти, багатометрові завтовшки і заввишки, мед багатьох століть, внизу зовсім чорний… Зрештою, це добре описано в «Книжці джунглів» Кіплінга… Мені зараз не до поезії… Червоне дерево, чорне дерево, сандал, бог знає ще що. І все це перевите ліанами, а на найвищих каменях на порогах ростуть у водяному поросі орхідеї. Квітки — завбільшки з людську голову. Часом на тих каменях виникають загати з дерев і листя, і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний замок Ольшанський», після закриття браузера.