Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

власні роздуми. Він не зводив погляду з її обличчя, і в цьому обличчі було щось таке, що робило його щасливим. Це обличчя із заплющеними очима зовсім не відштовхувало. Невідь-чому воно притягувало його до себе; йому навіть здавалося, що воно тягло його в якусь бездонну глибину. Занурюючись у споглядання цього обличчя, він ніде не знаходив того мулистого дна усунених перешкод, від якого відштовхується, пірнувши в кохання, людина, щоб повернутися на берег. Але Ульріх звик сприймати симпатію до жінки як силоміць перекинуту з ніг на голову антипатію до людини, що — хоч він цього й не схвалював — дає певну ґарантію в цій симпатії не загубитись, отож чиста прихильність, до якої він з цікавости схилявся чимдалі дужче, злякала його, майже як порушення рівноваги, і невдовзі він уник цього стану й, щоб повернути Аґату до реальности, на радощах вдався до трохи хлопчачої витівки: якомога обережніше спробував розплющити їй пальцями очі. Аґата, засміявшись, розплющила їх і вигукнула:

 — Я маю бути твоїм себелюбством, а ти на віддяку за це так грубо зі мною поводишся?!

Ця відповідь була така сама хлопчача, як і його витівка, і їхні погляди відверто зіткнулися, як ото двоє хлопчаків, що хочуть завести бійку, але обох розбирають веселощі, й вони ніяк не можуть розпочати. Та раптом Аґата похопилася й поважно спитала:

 — Чи знаєш ти міф, що його Платон переказує за якимись давніми-давніми джерелами, — міф про те, нібито боги поділили людину, яка на самому початку становила єдине ціле, надвоє — на чоловіка й жінку?

Вона звелася на лікті й несподівано зашарілася, збагнувши, що питати в Ульріха, чи знає він цю загальновідому, либонь, історію, — досить нерозумно. Тож відразу рішуче додала:

 — І тепер ці бідолашні половинки вичворяють усілякі дурниці, щоб поєднатися знов. Про це пишуть усі підручники для старших класів; на жаль, там не сказано лишень, чому це їм не вдається!

 — Це можу сказати тобі я, — відповів Ульріх, щасливий тим, як точно вона його зрозуміла. — Ніхто ж бо не знає, котрої саме з цих мільйонів половинок, що крутяться довкола, йому бракує. Людина хапає ту, котра, як вона гадає, їй потрібна, й робить відчайдушні, але марні спроби злитися з нею водно, поки остаточно з’ясовується, що з цього нічого не виходить. Якщо з цього виходить дитина, то ті половинки кілька років, поки молоді, гадають, буцімто поєдналися принаймні в дитині. Але то — лише третя половинка, й невдовзі вона виявляє прагнення якомога далі забігти від перших двох і пошукати собі четверту. Отак людство фізіологічно й «половиниться» далі, а справжнє поєднання лишається далеким-далеким, як місяць за вікном спальні.

 — Слід гадати, що брати й сестри бодай половину цього шляху все ж таки вже пройшли! — вкинула Аґата чомусь охриплим голосом.

 — Можливо, близнюки.

 — А хіба ми — не близнюки?

 — Безперечно! — раптом ухилився від прямої відповіді Ульріх. — Близнюки трапляються рідко. А близнюки різної статі — взагалі велика рідкість. А якщо вони, до того ж, іще й різного віку й дуже довго майже не знали одне одного, то це — вже диковинка, справді гідна нас! — заявив він, повертаючись просто до веселого марнослів’я.

 — Але ж ми зустрілись як близнюки! — стояла на своєму Аґата, не піддаючись його тону.

 — Тому що несподівано виявились однаково вбраними?

 — Можливо. І взагалі! Ти, звісно, можеш сказати, що то була випадковість. Але що таке випадковість? Гадаю, саме вона — доля, фатум, називай це як хочеш. Тобі ніколи не здавалося випадковим те, що ти народився саме собою? Двічі випадково те, що ми — брат і сестра.

Так витлумачила це Аґата, й Ульріх скорився цій мудрості.

 — Отже, оголошуємо себе близнюками! — погодився він.

 — Тепер ми — симетричні творіння примх природи: обоє такого самого віку, такого самого зросту, в обох однакові чуб і коси, й людськими шляхами простуватимемо ми в однаковому смугастому одязі й з однаковими шаликами на шиї. Але хочу звернути твою увагу на те, що люди поглядатимуть нам услід трохи розчулено, а трохи насмішкувато, як це буває завжди, коли хтось нагадує їм про таємницю їхньої появи на світ.

 — Але ж одягатися ми зможемо якраз і по-різному, — заперечила, розвеселившись, Аґата. — Коли одне буде в синьому, друге буде в жовтому, або червоне поєднуватимемо із зеленим, а коси або чуб можна буде пофарбувати у фіолетовий колір чи в пурпуровий, і я намощу собі горба, а ти собі — черево. Але ми однаково близнюки!

Але на цьому жарт видихнувся, привід для нього вичерпався, і обоє на хвилю примовкли.

 — А ти знаєш, — раптом озвався згодом Ульріх, — що ми розмовляємо про досить серйозні речі?!

Щойно він це сказав, сестра знову прикрила очі віялами повік і зі схованою за ними готовністю дала йому говорити далі самому. А може, то лише здавалося, що вона заплющила очі. В кімнаті стояли сутінки; ввімкнене світло не так увиразнювало речі довкола, як, падаючи на них ясними плямами, розмивало їхні обриси. Ульріх повів далі:

 — Так само, як міф про поділ людини, можна згадати й Піґмаліона, Гермафродита чи Ізіду й Осіріса, адже це — щоразу те саме, тільки на інший лад. Ця потреба в двійникові другої статі стара, як світ. Вона прагне кохання істоти, котра була б цілком схожа на нас, та все ж не така, як ми, прагне чарівного створіння, котрим є ми, але котре й саме лишалося б чарівним створінням, а насамперед духом самостійности й незалежности перевершувало б усі наші вимисли. Цю мрію про флюїд життя, який, незалежно від обмежень фізичного світу, виявляється у двох однакових формах, самотня алхімія породжувала в ретортах людських голів уже безліч разів…

Ульріх затнувся; йому вочевидь спало на думку щось таке, що завадило говорити далі, і він завершив такими, майже непривітними словами:

 — Адже сліди цього ще трапляються навіть серед звичайнісіньких, буденних обставин кохання — у привабливості, пов’язаній з кожною переміною, з кожним перевдяганням, так само як і в значенні відповідности й повторення себе в комусь іншому. Невеличкі чари зостаються чарами, незалежно від того, бачиш уперше голою яку-небудь жінку чи вперше в закритій сукні дівчину, котру доти звик бачити голою, і всі глибокі, відчайдушні любовні пристрасті пов’язані з тим, що людина придумує собі, нібито її найпотаємніше «я» підглядає за нею із-за