Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

заплакала перша. Вона затулила обличчя долонями й стала коротко нестямно схлипувати. «Ніколи не чекала такого від її світлості, ніколи!» Вона плакала, раптом згадавши все своє давнє горе й почуття розпуки, проливаючи сльози з приводу власного гіркого нещастя, її сльози були досить щирі, адже вона мала чого плакати.

Кліфорд подумав про те, як його зрадила жінка — Коні, і заразився горем, сльози наповнили його очі і потекли по щоках. Він оплакував себе. Як тільки місіс Болтон побачила сльози на його блідому обличчі, вона поспішила витерти власні вологі щоки хусточкою і притулилася до нього.

— Не побивайтеся, сер Кліфорд! — вона сказала, переповнена почуттями. — Не побивайтеся, не треба, ви тільки собі зробите гірше!

Зненацька його тіло здригнулося від внутрішнього мовчазного схлипу. І сльози побігли скоріше. Вона накрила долонею його руку, і в неї знову потекли сльози. Знову по ньому пройшов дрож, немовби конвульсія, і вона поклала йому руку на плече.

— Ну, ну! Ну, ну! Не хвилюйтеся, не треба! Не хвилюйтеся! — вона благала його, хоч її так само заливали сльози. І вона пригорнула його до себе, і обвила руками його широкі плечі, а він поклав їй голову на груди і схлипував, його широкі плечі тряслися й надималися, а вона ніжно гладила його попелясто-русе волосся і примовляла:

— Ну! Ну! Ну! Ну, годі! Ну, годі! Не зважайте! Не зважайте!

І він обхопив її руками і пригорнувся до неї, мов дитина, змочуючи сльозами нагрудник її накрохмаленого білого фартушка і перед її світлого голубого бавовняного плаття. Нарешті він дав собі волю.

Отже, нарешті вона поцілувала його і, гойдаючи його на своїх грудях, потай примовляла собі: «О, сер Кліфорд! О високородні й могутні Чатерлеї! Ось до чого ви докотилися!» Нарешті він навіть заснув, як дитина. І вона відчула втому й пішла до своєї кімнати, де сміялася й плакала одночасно від власної істерії. Це так сміхотворно! Це так жахливо! Який фінал! Яка ганьба! І водночас усе так сумно!

Після того Кліфорд тримався з місіс Болтон, наче дитина. Брав її за руку, клав їй голову на груди, і коли вона якось легко поцілувала його, він сказав: «Так! Поцілуйте мене! Поцілуйте мене!» І коли вона намилювала губкою його велике біле тіло, він говорив те ж саме: «Поцілуйте мене!» — і вона легко цілувала його тіло, будь-куди, напівжартівливо.

І він лежав з чудним, безтямним виразом, як дитина, з якоюсь дитячою здивованістю. Втуплювався в неї широкими дитячими очима — розслаблювався в поклонінні мадонні. З його боку це було суще розслаблення, коли все чоловіче в ньому зникало і верталося назад до дитинності, насправді збоченої. А тоді він клав руку їй на груди, і мацав її лоно, і збуджено цілував їх, це було збочене збудження мужчини, оберненого на дитину.

Місіс Болтон почувалася водночас збентеженою й присоромленою, їй це подобалося і водночас було неприємно. Однак вона ніколи не відштовхувала й не відпихала його. І вони доходили ближчої фізичної інтимності, інтимності збочення, коли його, дитину, вражала очевидна відвертість і очевидне зачудування, яке майже скидалося на релігійний екстаз: збочене й дослівне тлумачення вислову: «Аж поки ви знову станете як діти». А вона була Magna Mater[44], повна сил і потенції, яка повністю підкорила своїй волі й владі великого русявого хлопчика — мужчину.

Найдивовижніше, що цей хлопчик — мужчина, яким тепер став Кліфорд і яким ставав протягом багатьох років, відколи народився на світ, виявився значно метикуватішим і кмітливішим за справжнього мужчину раніших часів. Цей розбещений хлопчик — мужчина був тепер справжнім бізнесменом; коли доходило до діла, він ставав абсолютним мужчиною, гострим, як лезо, твердим, мов шматок заліза. Коли він виходив на люди, влаштовуючи свої справи і «налагоджуючи» свої вугільні копальні, в ньому прокидалася майже неприродна сила, твердість і тяжкий вбивчий кулак. Так ніби проституція з Magna Mater давала йому змогу прозирнути в справи матеріального бізнесу і наділяла якоюсь надзвичайною, нелюдською силою. Борсання у власних почуттях, цілковите зниження чоловічого начала, здається, давало йому другу натуру, майже уявну, здібну до бізнесу. В бізнесі він виявляв нелюдські здібності.

І це був тріумф місіс Болтон. «Які він робить успіхи! — вона потай говорила собі гордо. І це моїх рук справа! Даю слово, він ніколи б не досяг цього з леді Чатерлей. Ця не з тих, що може просунути чоловіка вперед. Вона надто багато хоче для себе».

Водночас, у якомусь куточку своєї туманної жіночої душі, як вона зневажала й ненавиділа його! Він був для неї занепалим звіром, вертлявим монстром.

І, лікуючи його й допомагаючи йому з усіх сил, десь глибоко в найдальшому куточку своєї прадавньої здорової жіночості, вона зневажала його з диким і безмежним презирством. Найпростіший волоцюга кращий за нього.

Його поведінка по відношенню до Коні дивувала. Він наполягав на новій зустрічі. Більше того, він наполягав, щоб вона приїхала до Реґбі. Останнього він домагався абсолютно й непохитно. Коні обіцяла повернутися до Реґбі, до того ж щиро.

— Але яка від цього користь? — питала місіс Болтон. — Хіба не можна відпустити її і звільнитися від неї?

— Ні! Вона пообіцяла вернутися і мусить приїхати.

Місіс Болтон більше з ним не сперечалася. Вона знала, з ким має справу.

«Не маю потреби говорити, яке враження на мене справив твій лист, — писав він до Коні в Лондон. — Можливо, якщо захочеш, ти зможеш це уявити, хоча, безперечно, заради мене ти не напружуватимеш уяви.

Можу у відповідь сказати тільки одне — перед тим, як щось робити, я маю побачити тебе особисто, тут, у Реґбі. Ти щиро пообіцяла приїхати назад до Реґбі, і я вимагаю виконати цю обіцянку. Я ні в що не вірю й нічого не розумію, доки не побачу тебе особисто, тут, за нормальних обставин. Не маю потреби говорити, що тут ніхто нічого не підозрює, тому твоє повернення сприймуть цілком нормально. А коли після нашої розмови ти відчуватимеш, що твоє рішення несхитне, безперечно, ми зможемо дійти згоди».

Коні показала листа Мелорзу.

— Він хоче почати мститися тобі, — сказав він, повертаючи листа.

Коні мовчала. її трохи здивувало відкриття, що вона боїться Кліфорда. Вона боялася наближатися до нього. Боялася його, наче небезпечного зла.

— Що мені робити? — запитала вона.

— Нічого, якщо ти не хочеш нічого робити.

Вона написала відповідь, намагаючись вмовити Кліфорда. Він відповів: «Якщо ти тепер не приїдеш до Реґбі, я вважатиму, що ти повернешся в майбутньому, і діятиму відповідно. Я стоятиму на своєму й чекатиму