Читати книгу - "Віннету ІІІ"

Вираз обличчя Фреда Волкера недвозначно свідчив про те, що апач справив на нього незабутнє враження. Це й не дивно, адже Віннету справді був особливим, і його вигляд здивував не одного вестмена. Він був середнього зросту, широкоплечий і дуже вузький у стегнах, що вигідно підкреслювало його мужню поставу. Його тіло зовсім не було масивним, навпаки, гнучким і радше тендітним, а його рвучкі рухи зачаровували. Він був убраний і озброєний, як і під час нашої останньої зустрічі на Ріо-Пекос. Він відрізнявся від багатьох червоношкірих охайністю і ввічливістю. От і зараз Фред Волкер не міг відірвати погляду від його білосніжного індіанського костюма з тонкої замші з візерунками з голок дикобраза, на якому не було видно жодної плями. Маленькі очиці коротуна здивовано перебігали з Віннету на мене, він порівнював нас і, здається, починав соромитися своїх міркувань про те, яким має бути костюм вестмена.

— Нехай мої брати викурять зі мною люльку миру, — запропонував апач.

І він сів у траву просто там, де стояв, витягнув із-за пояса суміш трав, яку індіанці використовують для люльки миру, витягнув і свою прикрашену різьбленням люльку. Ми сіли поряд. Ця церемонія є обов’язковою, вона скріплює домовленості, тож, поки ми не докурили, Віннету не сказав ні слова про подальші плани.

А коли запалив люльку, підвівся, випустив дим до неба, потім до землі і в усі чотири сторони світу. Потім знову сів і сказав:

— Великий Дух почув мою клятву, мої брати такі ж, як і я, а я такий же, як і вони, ми — друзі!

Я взяв люльку, підвівся, зробив те саме, що й він, а потім вимовив:

— Великий Маніту, якому ми поклоняємося, править землею і небом. Він — мій батько і твій батько, о Віннету, ми — брати, і будемо захищати одне одного від небезпеки. Люлька миру оновила нашу дружбу.

Я передав люльку Волкерові, він також випустив дим в усі чотири сторони світу, до землі й до неба, а потім сказав:

— Я бачу перед собою великого Віннету, найкращого вождя мескалеро, мімбреньо й апачів, я вдихаю дим його люльки миру, і я — його брат. Його друзі — мої друзі, а його вороги — мої вороги, і так буде завжди!

Він сів на своє місце і віддав Віннету люльку, яку той курив далі. Тепер обряд було завершено, ми могли поговорити про наші справи.

— Нехай тепер мій брат Чарлі розкаже Віннету, що він робив після того, як ми розлучилися, — звернувся до мене вождь апачів.

Мені вистачило десяти хвилин, щоб детально розповісти про подорож на батьківщину, про полювання в долині Міссурі та подію на залізниці. Закінчивши розповідь, я теж запитав Віннету:

— Можливо, і мій брат Віннету розповість мені, що він пережив відтоді, як ми розлучилися. Що змусило його покинути землі батьків та вігвами синів апачів і так далеко заглибитися у володіння ворожих сіу?

Віннету не поспішав відповідати, немов роздумуючи. Він видихнув дим і сказав:

— Дощі ллють воду на землю, але сонце знову піднімає її в небо. Так само живе й людина. Дні минають за днями. Навіщо Віннету довго розповідати про те, що вже минуло? Вождь сіу образив мене. Я пішов його слідом і взяв його скальп. Мій брат може побачити його волосся на поясі Віннету. Воїни сіу шукали мене, але я заховав свої сліди, повернувся до їхніх вігвамів, де не залишилося чоловіків, і забрав у них знаки перемог над іншими племенами, навантажив їх на найкращого коня мертвого вождя і поїхав. Ти можеш побачити жеребця вождя сіу біля мого.

Так, кількома словами, він розповів про подвиг, який інші на його місці описували би годинами. Але такий уже він був. Він подолав відстань від Ріо-Ґранде на півдні до Мілк-Рівер на півночі, він місяцями кружляв преріями й лісами, блукав землями ворожих племен, він наздогнав ворога й переміг його в чесному поєдинку. А потім повернувся, пробрався до стійбища сіу й викрав у них найдорожче — знаки колишніх перемог!

Ніхто, крім нього, не був спроможним на таке. А як скромно він про це розповідав! Віннету провадив далі:

— Мої брати, — мовив він, поки ми захопливо дивилися на нього, — пішли слідом білих розбійників та індіанців оґлала. Ви не зможете наздогнати їх без хороших коней. Чи погодиться мій брат Чарлі, щоб я подарував йому жеребця, який належав вождеві сіу? Він добре об’їжджений, а мій брат чудово знає, як слід поводитися з індіанськими кіньми, тому йому не буде складно приручити цього коня.

Уже двічі Віннету дарував мені чудових коней зі свого табуна, тому я спробував відмовитися:

— Нехай мій брат дозволить мені самому зловити дикого мустанга, який буде носити мене на своїй спині. Жеребець вождя сіу повинен нести здобич Віннету.

Апач похитав головою, заперечуючи:

— Чому мій брат хоче забути, що все, що належить Віннету, належить і моєму братові? Чому мій брат хоче марнувати час? Щоб це полювання видало нас індіанцям оґлала? Невже мій брат не розуміє, що вождь апачів не буде возити за собою здобич під час переслідування сіу? Він сховає її в землі та звільнить спину жеребця для свого блідолицього брата.

Я більше не міг відмовлятися й узяв коня. Зрештою, я вже давно захоплено придивлявся до нього. Міцний, широкогрудий, прудкий, витривалий, цей кінь був просто чудовий. Під гладкою оксамитовою шкірою проступало кожне сухожилля і кожен м’яз. Густа грива звисала на груди, а пишний хвіст майже торкався землі. Ніздрі зсередини відсвічували червоним кольором, що в індіанців вважається ознакою породи. Його очі горіли, а це означало, що йому можна довірити своє життя.

— Але він без сідла! — зауважив Фред Волкер. — Ви ж не поїдете просто на попоні?

— А чому б і ні? — відповів я. — Невже ви не бачили, як