Читати книгу - "Віннету ІІІ"

червоношкірі використовують попону замість сідла? До того ж досвідчений мисливець легко може зробити сідло з ребер і шкури вовка або койота. Завтра у мене буде таке сідло, що всі мені заздритимуть.

Апач кивнув на знак згоди і додав:

— Якщо мій брат погодиться, ми негайно підемо слідом великого койота, чиї сліди Віннету бачив біля води. Ще до настання сутінків у Чарлі буде нове сідло. Чи достатньо у моїх братів м’яса на вечерю, щоб не втрачати часу на полювання?

— На сьогодні цілком достатньо.

— Тоді нехай мій брат Чарлі їде за мною. Дорогою ми підшукаємо місце, де можна сховати в землі ті знаки перемоги, які Віннету забрав у сіу. На світанку ми поїдемо слідом блідолицих, які спалили вогняного коня й убили своїх братів. Великий Дух відвернув від них свої очі й віддасть негідників у наші руки, щоб ми покарали їх.

Ми покинули місце, на якому відбулася ця дивна, випадкова й водночас щаслива зустріч з Віннету, а вже незабаром моя куля наздогнала великого койота. Ми знайшли затишний куточок у яру, де можна було не боятися нападу ворога, і влаштувалися на ніч, а поки мої товариші спали, піднімаючи голову на кожен звук, я майстрував при світлі багаття сідло. Вранці ми закопали там здобич Віннету, яка складалася з примітивної індіанської зброї, талісманів і скальпів, позначили схованку і продовжили переслідування. Без сумніву, якби бандити дізналися, що їх переслідують усього троє людей, вони сміялися б. Але, як відомо, добре сміється той, хто сміється останнім.

Селище Гелльдорф

Коли наступного ранку ми вирушили в дорогу, я оцінив подарунок Віннету. Щоправда, мені довелося постаратися, перш ніж норовистий жеребець підкорився мені. Вершник, який не знається на особливостях індіанського способу муштрування коней, не втримався б на цьому жеребці й секунди. Але ми з конем швидко порозумілися, і це додало мені поважності в очах Фреда Волкера. Я часто ловив на собі його здивований погляд, мабуть, він ніяк не міг второпати, чому нікому не відомий вестмен на ім’я Чарлі користується такою любов’ю й повагою знаменитого вождя апачів.

Старий Вікторі тримався чудово й не відставав від наших скакунів, тому ми швидко просувалися вперед. До полудня ми добралися до місця, де, судячи зі слідів, ночували грабіжники, а це означало, що відстань між нами скоротилася ще на півдня.

Незабаром сліди повернули від річки та вивели нас у довгу й вузьку долину з невеликим струмком посередині. Віннету, який їхав на чолі нашого загону, сповільнив темп і пильно вдивлявся у відбитки копит. Потім він зупинився і звернувся до мене:

— Уфф! Що думає мій брат Чарлі про дорогу, якою ми їдемо?

— Вона виведе нас на вершину пагорба.

— А далі?

— Далі нам доведеться зупинитися, бо по той бік пагорбів і є те місце, куди прямують грабіжники.

— І що ж це?

— Пасовища оґлала.

Віннету кивнув.

— У мого білого брата очі сокола і хитрість лисиці.

— А чому? — здивовано запитав Волкер. — Навіщо бандитам їхати на пасовища оґлала?

— Як думаєте, чи троє червоношкірих зважилися б приєднатися до двох десятків білих головорізів, якби не мали на те вагомих підстав? — запитав я. — На Дикому Заході червоношкірих більше, ніж білих.

— Я не розумію, про що це ви, Чарлі!

— Я хочу сказати, що троє оґлала, напевно, супроводжують грабіжників, щоб наглядати за ними.

— Навіщо за ними наглядати?

— Пробачте, Фреде, але здається, що ми з вами помінялися ролями. Такі питання може ставити тільки ґрінгорн.

— Чому?

— Поставте себе на місце грабіжників. Чи наважилися б ви на свій страх і ризик господарювати в цих місцях та сподіватися, що червоношкірі вас не зауважать?

— Звичайно, ні!

— Тоді що насамперед повинні зробити ці білі?

— Домовитися з червоношкірими й попросити у них захисту.

— Правильно. А червоношкірі захищатимуть їх задурно?

— Ні. їм доведеться заплатити.

— А чим заплатити?

— Частиною здобутого під час пограбування поїзда.

— Тепер розумієте, що хотів сказати Віннету?

— Чекайте, чекайте! Виходить, що білі пограбували поїзд, щоб розрахуватися за послуги з червоношкірими, і ті троє індіанців тільки наглядали за бандитами?

— Можливо, але не обов’язково. Ми не можемо знати цього напевно, проте немає сумніву, що наші побратими за кольором шкіри незабаром об’єднаються з великим загоном червоношкірих. Якщо мені не зраджує пам’ять, я говорив вам про це ще біля залізниці, коли ми розглядали сліди. Врешті, подумаймо логічно: невже вважаєте, що червоношкірі й білі негідники об’єдналися тільки для того, щоб відпочивати на ведмежих шкурах?

— Не думаю.

— У тому-то й річ. Повірте мені на слово, вони збираються знову щось організувати. Тим більше, що напад на поїзд таки вдався.

— Що ж це може бути?

— Гм. Маю одне припущення.

— Нічого собі! Хочете сказати, що здогадуєтеся про наміри людей, яких навіть ніколи не бачили? Зізнаюся, останнім часом ви мене здивували, і я змінив свою думку про вас, але ви все ж таки не провісник.

— Побачимо! Я довго жив серед індіанців і добре знаю їхній спосіб мислення. Знаєте, як можна вгадати, що людина збирається робити?

— Як?

— Треба поставити себе на місце тієї людини і спробувати взяти до уваги особливості її характеру. Хочете, щоб я продемонстрував це?

Чорна Видра з племені арапаго. Омаха, 1898