Читати книгу - "Рутенія. Повернення відьми"

Золота. Їхні коні не скакали — летіли. Вже давно були змінили тих, що дісталися їм у горах. Вже давно пройшли й самі гори. Двома стрілами вони пронеслися Венедією і зупинилися вже у Богумирі.

Далі йшли повільно, оминаючи великі дороги, міста і великі села. Все ж подекуди зустрічей уникати не вдавалося. Тоді називалися мандрівними зільниками. Ночі ставали холодні — доводилося завертати до невеликих сіл і проситися переночувати. Селяни радо їх вітали, одразу знаходилася тьма охочих вилікуватися, позбавитися від пристріту, придбати любовний напій… Поволі образ суцільного зла, втіленням якого був Богумир, розтанув.

— Ти бачиш? Богумирці нічим не різняться від словунців чи орійців! — сказала Рутенія.

— Еге ж, — підтримав її Золота. — Ми чомусь звикли вважати, що коли Ахруман прагне володіння світом і є Злом, то такими мають бути і богумирці… А люди живуть своїм життям. Їм і діла немає до його планів. Дає жити — і добре…

Стежина, якою вони йшли, була завузька, тож Золота виїхав уперед. Рухалися повільно, прислухаючись до кожного звуку. Позаду почулися кроки. Щоб уникнути небажаної зустрічі, з’їхали на узбіччя і причаїлися за розлогим кущем.

Кроки наблизилися, й Рутенія почула спів. Вже за мить на стежині з'явився молодий хлопчина. Він швидко ступав, махав руками в такт співу. Рутенія вслухалася у слова:

Веселі, брате, часи настали, Нове майбутнє дарує день, Чому ж на небі так мало сонця стало, Чому я далі пишу сумних пісень?

— А цьому таки є діло до Воронових планів. Чуєш пісню? Сам, мабуть, склав, — шепнула на вухо Золоті Рутенія.

Той тільки кивнув, бо вухо, обпалене відьминим подихом, горіло, а серце шалено билося. Ховаючись за кущем, вони притислись один до одного, і від того світ плив, мінився і ставав далеким-далеким.

«Чи відчуває вона те саме?» — думав він і не наважувався навіть натякнути на свої почуття.

Хлопець пройшов, і Рутенія відсунулась. Вона хотіла знову вийти на стежку, та вдалині зачулися звуки. Тупіт. Гуркіт.

Вони пронеслися зовсім близько. Чорні тіні. Чорні коні. Чорні обладунки. Чорний тупіт.

Чорні Вершники Ахрумана.

Ледве встигли сховатися. Ще мить — і їх помітили б.

Почувся крик, груба лайка.

— Диви, кусається! Ги-ги!

— Та по зубах його!

— Кулака йому в пельку!

— Язика намотати на рожен!

— Та хто так б’є?! Дай-но я заціджу!

— От так гепнув! Та він же мертвий!

— Який мертвий? Живісінький! Дихає… трохи.

Настало затишшя, а потім голоси заговорили знову, але вже спокійно:

— То як, заночуємо тут?

— Так, хлопці! Втомилися, весь день у дорозі!

— Треба спочинок.

— Згода. Відпочинемо, — владно відповів один із голосів.

Рутенія прошепотіла:

— Це вони його піймали. Ходімо, подивимося?

— Рутеніє, у нас свій шлях. Ми не можемо відволікатися. Ану, як нас теж піймають?

— Не можна рятувати світ і проходити повз убивство!

Вершники просто там, де зупинилися, розчистили кущі і посеред галявини розвели велике багаття. Самі ж розташувалися колом круг нього, мовчки смажачи м’ясо. Бранець лежав подалі. Його зв’язали, в рот застромили ганчірку й притулили до дерева. Він уже отямився і перестрашено роззирався. Вершники тихо перемовлялися:

— Одного піймали. А скільки їх ще бродить країною?

— Кляті співці! Народ підбурюють. Ворон їм не подобається! А хто, як не він?

— Не розуміють свого щастя. Свободи їм хочеться!

— Слава Ахруману Великому!

— На віки слава!

Хлопець дослухався до розмови й від почутого був не в захваті. Він тихо борсався в путах, намагаючись вивільнитись.

— Ну, ти, там! Тихо. Ще ніхто з моїх пут не