Читати книгу - "Спартак"

були прихильниками фракійця, не хотіли коритися залізній дисципліні, яку він запровадив у війську, — ця дисципліна забороняла мародерства й грабунки. Виникло невдоволення й нарікання, спочатку в окремих осіб, потай, помалу, немов зараза, вони поширилися, проникли в маси легіонів, і Евтибіді вже здавалося, що нарешті настав час помсти й торжества: тепер вона зможе скористатися цим невдоволенням і підняти легіони проти Спартака. Ми бачили, як куртизанка майстерно підкорила собі Еномая, якого повсталі могли б визнати гідним спадкоємцем Спартака, принаймні за хоробрістю й мужністю. Але завдяки своїй безмежній енергії Крікс втримав легіони галлів, вони не пішли за германцями, і тому плани грекині провалилися.

Приклад германців, розбитих ущент, ніяк не подіяв на інших, навпаки: у багатьох він лише розпалив бажання йти на Рим. Одним хотілося помститися за знищені легіони, інші мріяли про грабунок, який принесе їм багату здобич, і, нарешті, багато хто думав, що, схвалюючи той план, за який загинув зі своїми германцями улюблений усіма Еномай, вони висловлюють йому свою любов, роблять щось приємне його душі й гідне його пам'яті.

— На Рим! На Рим!.. — пролунало, немов перекоти грому ревіння п'ятдесяти тисяч голосів, коли Гай Канніцій виголосив свою промову і запропонував іти на Рим.

— На Рим! На Рим!

Голосування завершилось із таким результатом: сім легіонів одноголосно підтримали пропозицію Канніція, решта шість відхилили його незначною більшістю, і тільки кавалерія майже одноголосно висловилася за пропозицію Спартака: отже понад п'ятдесят тисяч гладіаторів висловили бажання йти на Рим, а за пропозицію фракійця голосувало менше двадцяти тисяч. Спартак був приголомшений непередбаченим результатом голосування, адже це руйнувало всі його плани і лише віддаляло мету повстання — розтрощити тиранічну владу Рима.

Він довго стояв похмурий, розчавлений, пригнічений, мовчазний, нарешті підняв голову й повернув бліде обличчя до Крікса, Граніка й Арторікса, які мовчки стояли біля нього й були вражені не менше за свого ватажка:

— Присягаюсь богами Олімпу, — з гіркою посмішкою вимовив він, — небагато ж я завоював прихильників серед гладіаторів після стількох небезпек, турбот і випробувань, перенесених мною заради них!.. Правду сказати, якби мене не втримувало почуття обов'язку й голос совісті, мені варто було б зараз пошкодувати, що я відмовився від пропозицій консула Марка Теренція Варрона Лукулла! Присягаюсь Геркулесом!

Він знову замислився, потім, стрепенувшись, обвів очима легіони і голосно вимовив:

— Нехай так, я скорюся вашому рішенню: ви підете на Рим, але під керівництвом іншого. Я відмовляюся від звання вашого верховного вождя, відмовляюся від честі, наданої вами мені: оберіть собі іншого, більш гідного.

— Ні… іменем богів! — крикнув самніт Лівії Гранденій, начальник дванадцятого легіону. — Ти завжди будеш нашим верховним вождем, адже серед нас немає рівного тобі.

— Затвердимо ще раз Спартака нашим верховним вождем! — крикнув Борторікс що було сили.

— Спартак — наш ватажок! Спартак — полководець! — кричали навколо сімдесят тисяч гладіаторів, трясучи у повітрі щитами.

Коли вигуки нарешті затихли, Спартак крикнув на весь голос:

— Ні… ніколи!.. Я проти походу на Рим і не поведу вас туди!.. Оберіть того, хто впевнений у перемозі.

— Ти наш ватажок!.. Ти веди… Спартаку!.. Ти наш полководець! — повторювали десятки тисяч голосів.

Крікс подав знак, що хоче говорити. Запала тиша, і він сказав:

— Скільки б нас не було: сто тисяч гладіаторів зі зброєю в руках… нехай буде тільки сто… але лише один повинен бути нашим вождем… Після стількох перемог лише він може й повинен бути нашим вождем!.. Хай живе імператор Спартак!

Всією долиною Панара, на краю якої зібралися гладіатори, пролетів оглушливий вигук:

— Хай живе Спартак, імператор!

Обурений фракієць відмовлявся, протестував, не бажав приймати пропонованого звання, робив усе можливе, аби позбутися від наполегливих прохань друзів, але його вмовляли, примушували всі начальники легіонів, і в першу чергу Арвіній, Орцил і Гай Канніцій, всі шістдесят п'ять військових трибунів, центуріони й декани, яких маніпули й загони надіслали до нього, щоб вони наполягали й просили його залишити за собою верховне командування гладіаторськими легіонами. Нарешті Спартак, розчулений цим бурхливим проявом любові й поваги до нього, сказав:

— Ви цього хочете?.. Нехай буде по-вашому. Я приймаю командування, бо розумію, що обрання кого-небудь іншого неминуче спричинить внутрішній розбрат. Я згоден боротися пліч-о-пліч із вами.

І в той час як йому дякували, цілували його одяг і руки, вихваляли мужність і заслуги, він додав із гіркою посмішкою:

— Я не обіцяю, що приведу вас до перемоги… У цій необдуманій війні я не вельми сподіваюся на перемогу. Та хай там як, ідемо на Рим. Завтра виступимо у напрямку Бононії.

Спартак змушений був узятися за справу, яку вважав непевною. Наступного дня гладіатори залишили табір і рушили через Бононію до Ариміна.

Однак гладіатори дедалі частіше стали виявляти непокору. У війську погіршилась дисципліна. Грізне військо, що під керівництвом мудрого полководця Спартака отримало стільки перемог, підупало й ослабло.

Тим часом у Рим швидко долетіли чутки про розгром консулів і претора Цізальпінської Галії. Сенат і римський народ сполошилися, а коли надійшла звістка про те, що гладіатори вирішили йти на Рим, усіх охопив жах.

Спартак між тим не міг продовжувати наступ на Рим через ганебну поведінку й непокору тих легіонів, які нещодавно несамовито вимагали, щоб їх туди вели. Довелося на місяць затриматися в Ариміні. Спартак відмовився від командування й кілька днів не виходив з намету, попри наполегливі прохання, доки нарешті усе військо не прийшло на преторій і, простягшись перед наметом Спартака, почало голосно каятися у своїх мерзенних учинках і просити за них прощення.

Спартак вийшов до війська: блідий, змарнілий, змучений. На відкритому шляхетному обличчі полководця закарбувалися страждання, очі його були червоні від гірких сліз. При появі Спартака вигуки каяття, вигуки з висловлюваннями любові і поваги до нього дедалі гучнішали.

Він подав знак, що хоче говорити, і коли запанувала тиша, почав сварити й докоряти, говорив, що через свої мерзенні вчинки вони перестали бути людьми, що прагнуть до волі, а перетворилися на підлих розбійників. Він залишається непохитний у своєму рішенні й далі