Читати книгу - "Спартак"

не піде з ними, якщо тільки вони не нададуть йому повне й необмежене право піддавати будь-якому покаранню підбурювачів до пограбувань і бунту.

Лише після того як всі легіони одностайно погодилися на вимогу Спартака, він знову взяв на себе командування й почав суворими заходами відроджувати в гладіаторах згасле почуття обов'язку й вселяти їм усвідомлення необхідності найсуворішої дисципліни.

Він засудив до смерті нумідійця Орцила як найбільш дикого і непокірного з усіх начальників легіонів, що заплямував себе мерзенними злочинами. У присутності всіх легіонів Спартак наказав розіпнути Орцила його ж нумідійцям. Потім він наказав покарати різками й вигнати з табору двох інших начальників легіонів: галла Арвінія й самніта Гая Канніція. Крім того, він наказав розіпнути двісті двадцять гладіаторів, які, як було засвідчено їхніми товаришами, вирізнялися звірячою жорстокістю при нальотах на населення.

Потім він розпустив усі легіони й перешикував їх, але вже не за національною приналежністю. Тепер до кожного мані-пула, до кожної когорти входила однакова кількість солдатів різних національностей. Віднині маніпул у сто двадцять осіб складався із сорока галлів, тридцяти фракійців, двадцяти самнітів, десяти іллірійців, десяти греків і десяти африканців. Перелаштоване військо було розділене на чотирнадцять легіонів. З них він утворив три корпуси: перший складався з перших шести легіонів під керівництвом Крікса, другий був утворений із сьомого, восьмого, дев'ятого й десятого легіонів і переданий Граніку, третій — чотири останні легіони — був доручений Арторіксу.

Начальником кінноти, в якій налічувалося вісім тисяч вояків, залишився Мамілій. По завершенні перешикування війська Спартак вирішив, що перед походом на Рим необхідно зміцнити й згуртувати нові легіони. Від Ариміна через Форум Семпронія й Арретій він малими переходами рушив до Умбрії, щоб дати своїм солдатам час познайомитися один із одним, а також освоїтися з новими начальниками.

У Рим тим часом дійшли звістки про грабунки гладіаторів, звістки перебільшені й присмачені ненавистю до самих гладіаторів та страхом перед ними. Хвилювання й тривога посилилися, і народні трибуни почали голосно говорити на Форумі, що час нарешті подумати про порятунок батьківщини, над якою нависла серйозна загроза. На зібранні сенату вирішили доручити похід проти Спартака преторові Сицилії, обрання якого ось-ось мало відбутися. Щойно стало відомо про цю постанову сенату, всі претенденти на посаду претора Сицилії негайно зняли свої кандидатури, злякавшись майбутньої серйозної війни.

Більшість громадян шкодували про відсутність Метелла й Помпея: перший завдяки своєму досвіду, а другий завдяки своїй відвазі могли б уладнати цю складну справу. Деякі пропонували відкликати з Азії Лукулла, якого вважали хоробрим і кмітливим полководцем, і доручити йому ведення війни. Друзі Юлія Цезаря вмовляли його очолити цю кампанію, обіцяючи випросити для неї в сенату й народу римського вісім легіонів. Вони доводили Юлію Цезарю, що, маючи у своєму розпорядженні армію із сорока восьми тисяч легіонерів і двадцяти чи двадцяти двох тисяч легкоозброєних піхотинців і кавалерії союзників, він легко здобуде перемогу над гладіаторами. Проте Цезар, якому не давали спокою перемоги Помпея, рішуче відмовився від втручання в цю війну. Вона була така ж важка, як війна з Маріаном Доміцієм і царем Ярбою в Африці (саме за африканську війну Гней Помпей і отримав тріумф), але в той же час невигідна, адже переможця не удостоїли овацій, бо ж римська гордість не припускала, аби нікчемним гладіаторам була надана честь визнання їх воюючою стороною.

— Ні, якщо вже братися за ведення війни, то тільки такої, щоб у випадку перемоги я міг сподіватися на тріумф, що послужить мені щаблем до звання консула.

Так відповідав Цезар своїм друзям. Можливо також, що в душі він приховував іншу причину, яка спонукувала його відхилити пропозицію. Цезар своїм орлиним поглядом бачив усі виразки, що підточували в цей час Римську республіку відкрив їхні причини в минулому й зважував їхні можливі наслідки в майбутньому. Він ясно бачив, що гладіатори, котрі взялися за зброю, нещасні раби, що примкнули до них, злиденні волопаси із Самнія, що стали під їхні прапори, саме й були тими трьома класами незаможних і пригноблених, прагнення й сили яких він збирався використовувати, аби назавжди зломити й знищити тиранію гордовитих олігархів. Він розумів, що якщо він хоче залучити симпатії й завоювати любов цих знедолених і має намір постати перед ними у якості їхнього рятівника, то йому не слід плямувати себе кров'ю гладіаторів. Тому у день коміцій замість Цезаря на Форум з'явився Марк Ліциній Красс і виставив свою кандидатуру в претори Сицилії. Зробити це його вмовляли найвпливовіші сенатори, незліченні клієнти, а ще його підштовхувало власне честолюбство. Крассу вже мало було вважатися першим у Римі за багатством і впливовістю, його мучило ненаситне бажання домогтися військових лаврів, якими вже багато років був увінчаний Помпей.

Коли Красс з'явився в одязі кандидата на посаду претора, народ привітав його тривалими вигуками, виказуючи тим самим свою високу довіру до нього у час хвилювань і страху. Одноголосно, під гучні оплески його обрали претором Сицилії. Крассу було надано право набрати шість легіонів з відповідними допоміжними військами, а також зібрати й організувати розбиті легіони Лентула й Геллія. Із залишків цих легіонів новий претор міг би скласти ще чотири легіони. У такий спосіб у Красса утворилася армія в шістдесят тисяч легіонерів і двадцять чотири тисячі допоміжних військ, а всього вісімдесят чотири тисячі вояків. Це була дуже сильна армія. Такої ще не було від часів повернення Сулли в Італію після війни з Мітрідатом.

Наступного дня після свого обрання Красс видав едикт, у якому закликав громадян до зброї — боротися проти Спартака. Особливим рішенням сенату були обіцяні високі нагороди ветеранам Сулли й Марія, які побажали б узяти участь у цьому поході. Це підняло дух римських громадян, багато з них з'явилися до Красса, вимагаючи занесення їх до списків легіонерів. Родичі, друзі й клієнти цих юнаків проводжали легіони Красса до Мільвійського мосту, де військо перейшло з Фламінієвого шляху на Кассієвий і рушило в напрямку Баккани. Після чотириденного переходу Красс прийшов в Отрикул, де й отаборився.

Майже місяць Красс в Отрикулі й Спартак в Арретії були зайняті лише підготовкою до воєнних дій, кожен вигадував нові плани, нові військові хитрощі, нові пастки для ворога.

Коли Спартак вирішив, що час діяти, однієї темної грозової ночі наказав своїм легіонам тихо знятися з табору.