Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

прошу тебе. Гарві нехай забирається під три чорти.

— Алане, чому ти так реагуєш? Я тебе не впізнаю. Гарві дивак, це правда. Та він заслуговує того, щоб отримати назад свій текст. Знаєш, скільки праці він у нього вклав?

— Послухай, Шарлотто, я поважаю Гарві як поліціянта і як постановника, але про п’єсу забудь. І забудь про Ґордона.

— Послухай, Алане, — наполягала вона, — ти ж можеш це зробити. Ти не знаєш, стільки разів Кірк погрожував збавити собі віку.

— То нехай збавляє! — роздратовано вигукнув Браун.

— Не думала, що ти такий дурень, Алане, — з жалем сказала Шарлотта. — Помилилась я в тобі.

Вона обернулася й пішла до зали. Він ухопив її за руку.

— Зачекай, Шарлотто. Вибач, мені справді шкода. Я таки хотів би допомогти Кіркові, та це неможливо.

— Чому це?

Якусь хвилю Алан вагався, потім сказав:

— Тому що мер Ґордон покидає Орфею. Назавжди.

— Як? Цього вечора?

— Так, Шарлотто. Родина Ґордонів готується непомітно зникнути.

*

— Чому ж Ґордон вирішив зникнути? — запитала Анна через двадцять років після того епізоду.

— Хтозна, — відказала Шарлотта. — Я навіть знати про те не хотіла. Мер Ґордон завжди видавався мені дивним чоловіком. Мені хотілося тільки забрати той текст і віддати Гарві. Та я не могла того дня покинути театр. Баз Леонард наполягав, щоб ми відрепетирували декотрі сцени, потім узяв текст п’єси і ще з кожним із нас попрацював окремо. Він дуже нервувався за долю вистави. Тільки наприкінці дня я вилучила вільну часину, щоб хутчій податися до Ґордонів. Навіть не знаючи, там ще вони чи вже поїхали. То був останній шанс забрати ту п’єсу.

— А потім що було? — запитала Анна.

— Дізнавшись про те, що Ґордонів повбивали, я хотіла було піти в поліцію, та Алан відрадив мене. Сказав, що в нього можуть виникнути серйозні неприємності. Та й у мене теж, якщо скажу, що була в них за кілька хвилин до вбивства. Коли я сказала, що бачила жінку, яка робила гімнастичні вправи, він перелякано відповів: «Вона теж мертва. Загинули всі, хто щось бачив. Гадаю, ліпше нічого нікому не казати».

Потім Анна пішла до сусідньої кімнати, де перебував Алан. Вона не сказала йому про розмову з Шарлоттою, тільки заявила:

— Алане, ви знали, що мер не прийде на церемонію відкриття фестивалю. Ваша буцімто імпровізована промова була надрукована на машинці.

Він похнюпився.

— Запевняю, я непричетний до смерті родини Ґордонів.

Анна поклала на стіл банківські папери.

— Алане, разом із головою Ґордоном ви відкрили 1992 року спільний рахунок, на який надійшло понад півмільйона доларів за два роки, що свідчить про отримання хабарів під час робіт із перебудови громадських будівель Орфеї.

— Де це ви його знайшли? — запитав Алан.

— У сейфі, що належав Джозефу Ґордону.

— Присягаюся, Анно, що я не брав хабарів.

— То поясніть мені це, Алане! Бо зараз ви все заперечуєте, а це не на вашу користь.

Ще трохи повагавшись, мер Браун почав розповідати.

— На початку 1994 року я виявив, що мер Ґордон бере хабарі.

— Як це сталося?

— Я отримав анонімний дзвінок. Це було на початку лютого. Жіночий голос. Мені порадили придивитися до бухгалтерії підприємств, яких міська влада підрядила для виконання громадських робіт, і порівняти внутрішні рахунки тих компаній і рахунки, які отримав міський виконком. Там була велика різниця. Рахунки завищували, причому систематично, і хтось із міської адміністрації цим користувався. Хтось із посадовців, який приймав рішення під час укладання угод, тобто або Ґордон, або я. Звісно ж, це робив не я.

— І як ви вчинили?

— Негайно зустрівся з Ґордоном і зажадав від нього пояснень. Мушу зізнатися, я таки сумнівався, що він бере ті хабарі. Та не очікував, що він дасть мені такого відкоша.

*

Орфея, 25 лютого 1994 року

Кабінет мера Ґордона

Міський голова Ґордон хутко переглянув папери, що їх йому приніс Алан Браун, який сидів навпроти нього. Браун почувався ніяково, тому що Ґордон ніяк не реагував на них, тож сказав урешті:

— Джозефе, я хочу почути від вас, що ви непричетні до цього корупційного скандалу. Ви ж не вимагали хабарів за укладення угод?

Мер Ґордон висунув шухляду, дістав із неї документ, простягнув його Аланові й засмучено сказав:

— Ох, Алане, ми з тобою лише двоє дрібних шахраїв, не більше.

— Що це таке? — запитав Алан, переглянувши той документ. — І чому тут стоїть моє прізвище?

— Бо ми з вами два роки тому разом відкрили цей рахунок. Пригадуєте?

— Але ж, Джозефе, ми відкрили цей рахунок для міської адміністрації! Ви сказали, що це полегшить розрахунки, зокрема за видатками. А я бачу, що це особистий рахунок, який не пов’язаний з адміністрацією.

— Треба бути уважнішим, підписуючи папери.

— Але ж я вам довіряв, Джозефе! А ви поставили мені пастку! О боже, я навіть паспорт вам дав, щоб ви скористалися ним у банку!

— Авжеж, і дякую вам за співпрацю. Це означає, що як я попадуся, то попадетеся й ви, Алане. Це гроші для нас обох. Не намагайтеся гратися в шукача справедливості, йти в поліцію чи порпатися в цьому рахунку. Тут стоять наші прізвища. І якщо не хочете опинитися разом зі мною в камері федеральної в’язниці за корупцію, то забудьте про цю історію.

— Джозефе, але ж це все одно випливе на чисту воду! Адже всі підприємці в місті знають, що ви берете хабарі!

— Годі вже скиглити, Алане. Підприємці так само причетні до цього, як і ви. Вони нічого не скажуть, бо так само винні, як і я. Можете заспокоїтися. Та й триває це довгенько, і всі задоволені: підприємці мають певний обсяг робіт і не захочуть усе це втратити задля того, щоб корчити із себе лицарів у незаплямованих шатах.

— Ви не розумієте, Джозефе: хтось уже знає про ваші махінації й ладен заявити на вас. Я отримав анонімний дзвінок. Отак я й дізнався про це.

Мер Ґордон уперше запанікував.

— Що? Хто?

— Не знаю, Джозефе. Кажу вам, то був анонімний дзвінок.

*

У кімнаті для допитів поліції штату було тихо: Алан і Анна мовчали.

— Мене загнали в кут, Анно, — сказав Браун. — Я знав, що неможливо буде довести мою непричетність до цієї справи