Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

з такою широкою корупцією. Адже рахунок був і на моє ім’я. Ґордон справжнісінький дідько, він усе прорахував наперед. На перший погляд він видавався трохи лемехуватим, недотепним, а насправді добре знав, що йому треба. Я від нього залежав.

— І що ж сталося потім?

— Ґордон запанікував, злякавшись того анонімного дзвінка. Він був настільки певен, що всі триматимуть язика за зубами, що навіть не передбачав такої ймовірності.

З того я зробив висновок, що його корупційні схеми були набагато розгалуженіші, ніж я міг собі уявити, й що він страшенно ризикував. Наступні місяці були дуже складні. Наші стосунки були зіпсовані, але треба було зберігати обличчя. Джозеф був не той чоловік, що сидів би склавши руки, і я підозрював, що він шукав виходу з тієї ситуації. І справді, у квітні він призначив мені зустріч на паркувальному майданчику біля океану. «Найближчим часом я збираюся покинути місто», — сказав він. «Куди ж ви подастеся, Джозефе?» — «Не має значення». — «І коли?» — знову запитав я. «Коли розгребу все це лайно». Минули ще два місяці, що здалися мені вічністю. Наприкінці червня 1994 року він знову покликав мене на паркувальний майданчик біля океану і заявив, що піде з посади наприкінці літа. «Після фестивалю я заявлю, що не висуватиму моєї кандидатури на муніципальних виборах у вересні. І потихеньку вшиюся». — «А чому б вам не вшитися раніше? — запитав я. — Навіщо чекати два місяці?» — «Від березня я потроху прибираю грошенята з того рахунку. Переказувати можу тільки невеликі суми, щоб не викликати підозр. Такими темпами він стане порожній до кінця літа. Потім ми закриємо рахунок. Його вже не буде. І ніхто вас більше не турбуватиме. Та й місто дістанеться вам. Ви ж мрієте про це, правда?» — «А потім що? — занепокоївся я. — Ця оборудка може будь-коли вилізти нам боком. Навіть якщо ви закриєте рахунок, десь усе одно залишаться сліди цих транзакцій. Не можна стерти все одним помахом губки, Джозефе». — «Не панікуйте, Алане. Я про все подбаю. Як завжди».

— Мер Ґордон так і сказав: «Я про все подбаю»? — перепитала Анна.

— Авжеж, дослівно. Ніколи не забуду його холодного, страшного обличчя, коли він промовляв ті слова. За весь той час, відколи я його знав, не підозрював, що це чоловік, який нікому не дозволить стати собі на заваді.

Анна слухала і робила нотатки. Потім звела очі на Брауна і запитала:

— Та якщо Ґордон планував утекти з міста після фестивалю, то чому він змінив свої плани і вирішив тікати того вечора, коли мала відбутися прем’єра?

Алан скривився.

— Це Шарлотта сказала вам, так? — запитав він. — Тільки вона знала про це. З наближенням фестивалю мені дедалі дужче не хотілося, щоб Ґордона вшановували за цю подію, адже він не доклав рук ні до створення того фестивалю, ні до його організації. Усе, що він зробив, це поклав собі до кишені ще грошей, дозволивши встановити стенди з маршрутом на центральній вулиці. Я вже не міг його терпіти. Він так знахабнів, що видав брошуру, де його вихваляли на всі заставки. Усі вітали його, ото вже облуда! Напередодні фестивалю я пішов до його кабінету і поставив умову, щоб він забрався з міста уранці наступного дня. Я не хотів, щоб він зібрав усі лаври за цю подію, щоб виголошував промову на відкритті. А йому кортіло спокійно покинути Орфею, зазнавши всіх почестей, лишивши по собі згадку, як про непересічного, видатного політика, тоді як усе це зробив я. Для мене це було нестерпно. Я хотів, щоб Ґордон чкурнув із міста, немов той пес, щоб утік відціля, неначе дрібний злодюжка. Отож я поставив вимогу, щоб він поїхав звідціля вночі двадцять дев’ятого липня. Та він відмовився. Уранці 30 липня 1994 року я побачив, що він відверто кепкує з мене, ходить центральною вулицею і вдає, ніби перевіряє, чи все гаразд. Я сказав, що зараз поїду до нього додому і побалакаю з його дружиною. Сів у автомобіль і помчав на Пенфілд-Крісчент. Його дружина, Леслі, якраз відчинила мені й дружньо привіталася, аж я почув, як до будинку на повній швидкості підкотив Ґордон. Леслі Ґордон вже все знала. У кухні я сказав їм: «Якщо ви сьогодні ввечері не поїдете з Орфеї, я заявлю зі сцени Великого театру, що Джозеф Ґордон бере хабарі. Я про все розповім! І не побоюся за ті наслідки, які це матиме для мене. Сьогодні у вас єдина нагода утекти». Джозеф і Леслі Ґордони зрозуміли, що я не блефую. Я ладен був вибухнути. Вони пообіцяли, що поїдуть того ж таки вечора. Покинувши їх, я подався до Великого театру. Ранкова репетиція вже скінчилася. Я зустрівся з Шарлоттою, яка взяла собі в голову, що треба забрати у Ґордона один текст, ту дурнувату п’єсу Гарві. Вона так наполягала, аж я сказав, що Ґордони найближчим часом мають вшитися з міста.

— То тільки ви з Шарлоттою знали, що Ґордони мають виїхати з міста того ж таки вечора? — запитала Анна.

— Так, тільки ми удвох, запевняю вас. Знаючи Ґордона, можна було з певністю сказати, що він нікому не сповіщав про це. Він не любив несподіванок, у нього була звичка все контролювати. Тим-то я й не можу пояснити, як це його убили вдома. Хто міг знати, що він там перебуває? О цій порі він мав бути у Великому театрі, поруч зі мною, і потискати всім руки. Так стояло в програмі: від 19 до 19 години 30 хвилин — офіційне прийняття у фойє Великого театру, яке веде мер Джозеф Ґордон.

— А що сталося з тим рахунком у банку? — запитала Анна.

— Він так і лишився відкритий. Ніхто не декларував його податковим органам, то він наче й не існував. Я ніколи не торкався його, вирішивши, що це буде найліпший спосіб поховати всю ту історію. Мабуть, там іще купа грошей лишилася.

— А той анонім? Ви урешті дізналися, хто то був?

— Ні, Анно.

*

Того дня Анна запросила нас із Дереком до себе на вечерю. За столом ми випили кілька пляшок хорошого бордо, а потім узялися до кави, й вона сказала:

— Як хочете, можете тут переночувати. У кімнаті для гостей дуже зручне ліжко. Знайдуться й нові зубні щітки для кожного, а також футболки мого колишнього чоловіка, які я хтозна для чого