Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

доброту на можливість повтішатися і весело згаяти своє дозвілля. Якщо твоє прагнення до життя вічного було тільки сном, то вся правда міститься у двох наступних рядках з «Одіссеї»:

τὸν δὲ θεοὶ μὲν τεῦξαν, ἐπεκλώσαντο δ᾽ ὄλεθρον ἀνθρώποις, ἵνα ᾖσι καὶ ἐσσομένοισιν ἀοιδή[145]

«Все це боги учинили і виткали людям загибель, щоб гомоніли піснями вони між нащадків майбутніх». І тоді ми справді можемо сказати разом із Сехисмундо, твоїм братом, що «злочин і вина — це зродитися людині»[146]. З нас було б більше користі, якби все й справді було так, якби ми ніколи не бачили світла сонця і якби ніколи не вдихали у свої груди повітря життя.

Щó штовхнуло тебе, мій Дон Кіхоте, до божевільного прагнення слави і до мрій про те, щоби вічно жити в пам’яті людей, як не твоє бажання не помирати, як не твоє прагнення до безсмертя, цей спадок, який дістався нам від наших батьків і який полягає в тому, що «ми маємо потяг до божественного й наділені палким бажанням бути чимось більшим, ніж ми є», якщо ти дозволиш мені скористатися словами отця Алонсо Родріґеса, твого сучасника («Розвиток християнської досконалості та християнських чеснот», трактат восьмий, розділ XV)? Що як не жах перед перспективою перетворитися на ніщо, перспективою, яка вселяє нам бажання бути всім, бо тільки це може врятувати нас від падіння в жахливу чорноту небуття?

Але тут-таки був Санчо, який перебував на вершині своєї віри, на яку він піднявся після стількох падінь, переляків і спотикань, і Санчо, почувши, що Дон Кіхот так у всьому зневірився, сказав йому: «Як же це так, пане Дон Кіхоте? Оступатися саме тепер, коли вашець почула, що чари над сеньйорою Дульсінеєю розбито? Пошиватися у скитники саме тепер, коли ми вже зібралися пастушити й зажити по-княжому, з піснею на устах? Цитьте, на Бога, схаменіться і облиште ці байки!»[147]

То були слова, наповнені глибоким змістом. «Схаменіться! Схаменіться й облиште ці байки!» Але ж, друже Санчо, твій пан уже не може схаменутися, усе, що він тепер може, — це повернутися в землю, яка все народжує, яка всім нам дарує світло й усіх приймає у свою темряву. Бідолашний Санчо, яким самотнім ти залишаєшся зі своєю вірою, якою нагородив тебе твій пан!

Облиште ці байки! «Байки якраз усе те, що досі було, — заперечив Дон Кіхот, — сі байки справді мені на згубу, але з Божої помоги в смертну минуту я поверну їх собі на руч». Твоя смерть була ще героїчніша, ніж твоє життя, сеньйоре Дон Кіхоте, бо, підходячи до неї, ти зробив найбільше зречення, ти зрікся своєї слави, ти зрікся своїх трудів. Твоя смерть стала для тебе високою жертвою. На самій вершині своєї пристрасті, зацькований глузуваннями, невизнанням, ти зрікся навіть не себе самого, а чогось більшого, аніж ти: ти зрікся своїх трудів. І слава прийняла тебе у свої обійми навічно.

«Парох попросив усіх вийти і, зоставшись з Дон Кіхотом наодинці, соборував його… Після останнього святого мирування панотець вийшов і сказав: “Алонсо дон Кіхано Добрий справді вмирає і справді зараз він цілком здоровий на умислі. Ходімо всі до нього, зараз він складатиме духівницю”». До кімнати увійшли Санчо, клюшниця та небога. «З їхніх очей, і так уже мокрих, ринули сльози, а з грудей безугавно вихоплювалися зойки; справді-бо Дон Кіхот, як уже говорилося, однаково, чи то Алонсо Кіхано Добрий, чи то яко Дон Кіхот з Ламанчі, завше славився лагідною вдачею і привітністю до людей, за що його любили не тільки домівники, а й усі, хто його знав». Він справді був добрий, добрий передусім і насамперед, добрий природною добротою, і ця доброта, яка була підґрунтям для здорового глузду Алонсо Кіхано і для його зразкової смерті, ця ж таки доброта стала підмурком для божевілля Дон Кіхота та для його життя, вищого понад усякі зразки. Твоє безсмертне божевілля, твоє палке бажання не вмирати коренилися у твоїй доброті, мій Дон Кіхоте. Чоловік добрий не хоче розпастися та розвіятись, бо він відчуває, що його добрість — частина Бога, того Бога, який є Богом живих, а не Богом мертвих, бо всі живуть для Нього. Доброта не боїться ні нескінченного, ні вічного; доброта визнає, що лише в людській душі вона вдосконалюється й завершується; доброта знає, що брехнею було б вважати, ніби Добро реалізується в процесі розвитку виду. Суть у тому, щоб бути добрим, хоч би яким був сон твого життя. Про це сказав уже Сехисмундо:

Те, що сню й добро жадаю

Я творити, бо не зникне

й те, що в снах вдалось зробити[148].

І якщо доброта нас увічнює, то чи можна уявити собі переконливіший вияв здорового глузду, аніж померти?

«Алонсо Кіхано справді вмирає і справді зараз він цілком здоровий на умислі»; він умирає для божевілля життя, прокидається з його сну.

Отже, Дон Кіхот склав свій заповіт, і в ньому він згадав про Санчо Пансу, який цілком на це заслуговував. «І якщо я, несповна, доклав рук до того, щоб він став губернаторювати над островом, то тепер, уже здоровий на розум, я дарував би йому, аби змога, ціле королівство, бо того цілком заслуговують його щирість і відданість». І, звертаючись до Санчо, він хотів похитнути його віру і переконати його в тому, що у світі не існують мандрівні рицарі, на що Санчо, переповнений вірою і цілком божевільний, тоді як його пан помирав при повному розумі, відповів плачучи: «Ох, не вмирайте, вашець, паночку мій любий, а послухайтесь моєї ради: живіть многія літа, бо се ж найбільше божевілля людське: ось так з доброго дива померти, коли тебе ніхто не вбивав і в могилу не заганяв, окрім хіба нудіння світом». То ти вважаєш це найбільшим божевіллям, Санчо?

І, умираючи, відкрито

я визнаю се і відверто,

охоче й прямо:

якщо людина хоче жити,

хоч Бог їй ухвалив померти, —

то се нестяма, —

міг би відповісти тобі твій пан словами дона Родріґо Манріке, які переказав нам його син дон Хорхе, відомий своїми безсмертними куплетами.

І сказавши про те, що для Дон Кіхота було б божевіллям померти, Санчо знову заговорив про колишнє, про відчарування Дульсінеї та про рицарські романи.

О героїчний Санчо, і