Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

Розділ 40

— А ти що господар тутешній будеш? — прикинувся я гофрованим шлангом, вдаючи, що не впізнав хрестоматійного портрета.

Хоча, як би байрачник не попередив, то і не факт. Мало яку подобу може прийняти нежить озерна? Чому і не рогату? Але не цього разу. Байрачник не пошкодував часу, щоб описати напасть, яка поселилася у володіннях свояка, і як чортячий виводок уже набрид господареві Жаб’ячого озера. Тож ми відмінно знали, з чим саме зустрінемося і що з цим робитимемо. 

— Яка тобі різниця? — замість відповіді пробурчав чорт. — Говори чого треба і забирайся. А краще — відразу дибай далі... Поки цілий.

Ага. Суду все зрозуміло. Не ризикує чорт господарем назватися, значить, тутешній водяний ще не всю силу втратив. Просто зв'язуватися з нечистю не хоче. Або лінується, знаючи, що однією сутичкою все одно не обійдеться. Як деколи чоловік терпить зачіпки сварливої баби, тільки щоб справжній рейвах не затівати.

— Величезна... — я додав у голос трохи, якщо не улесливих, то прохальних ноток точно. — Дуже велика.

— То кажи вже... — чорт висунувся з води по груди. Такі волохаті, що і стать не розрізнити. Хоч би не босоркиня. Її обхитрувати важче.

— А ти, справді, тутешній господар? — я недовірливо примружився. — Щось не виглядаєш. Занадто щуплий. Справжній господар він завжди... — я зробив жест, ніби обіймав бочку.

— Кажи, чого треба або забирайся... — насупився чорт і знову занурився в озеро до підборіддя. — Ніколи мені з тобою ляси точити. Приперся в полудень, розбудив, а тепер ще й хвіст на роги мені намотувати будеш?..

— Стривай... Не сердься, друже. Я ж не заради забави... Ми з побратимом на службу найнятися хочемо. Тому господаря і питаю. З ким по руках бити?.. З тобою? Ну, так я і не проти... Кажи як є: потрібні тобі робітники, чи ні?

Моє пояснення чорта вразило. Ще б пак! Не кожен день запорожці в поденники найматися приходять. А що перед ним козаки — збагнути неважко. Досить глянути на Полупуда. Василь, до речі, час даремно не витрачав. Як і було заздалегідь домовлено: розстелив попону, примостив у головах сідло і вмощувався з таким виглядом, ніби має намір провести на березі озера все життя. Або — більшу частину.

— Ну... — почухав потилицю чорт. — Робітники в господарстві завжди потрібні. Але ви ж, напевно, дорого запросите. Мішок золота, так? Вгадав?

— Нічого подібного, ось тобі хрест... — я склав пальці пучкою, і чорта, наче вітром здуло. Тільки булькнуло.

Виринув в іншому місці. Метрів за десять. Злий, як... Дуже злий, одним словом.

— Ти, козаче, руками не надто розмахуй. Якщо дійсно робота потрібна. А то я теж... махнути можу. Мало не здасться. У-у-у...

Чорт витягнув з-під води довгі двозубі вила, насаджені на хоч і коротке, але товсте держално, і пригрозив ними.

Гм, а вила у чортів, дійсно схожі на роги тура. Які ми, до речі, не взяли з собою. Передумав Василь в останній вечір. Велів мені віддати їх Іванці на зберігання. Мовляв, ціліші будуть. Дорога-то далека… Схитрував, певна річ. Але я не заперечував. Нехай доля сама вирішує. Якщо судилося — опиратися не стану. Сподобалася мені дівчина, чого лукавити. Не знаю, яка з неї дружина та господиня вийде — та вже точно не гірша. Сам я ні орати, ні сіяти не вмію — одна надія, козакові це і ні до чого. В усьому іншому, заперечень немає.

— Вибач, не навмисне, — скрушно покаявся перед чортом. — Звичка... Але нам золото і справді не потрібно.

— Мішок золота? — недовірливо перепитала пика, блимаючи поросячими очками. — Без потреби?.. А-а, зрозумів... — гмикнув глузливо. — Мабуть, хочете для чиєїсь грішної душі послаблення заробити? Так? Тоді, можете навіть не починати. Нічого не вигорить. З цим у нас строго. Хіба що тільки, свою взамін... — примружився лукаво.

Як з мушкета бахнули. Чорт і той смикнувся. Виявилося — це Полупуд прокашлявся, перш ніж люльку розкурити.

— А ще можна капличку поставити... — квапливо додав нечистий, боязко позираючи на запорожця. — Чим вища і дорожча, тим більше століть від вічних мук віднімуть. Або й храм закласти… Якщо грошей стане.

Оце так! Я навіть задихнувся від обурення. Скотиняка рогата! Скільки ж народу так елементарно обманули, користуючись загальною безграмотністю? І людство — замість вкладення грошей в розвиток науки і культури — церкви та каплиці будувало. Віками!.. Це тепер кожен школяр знає, що нескінченність мінус будь-яке число дає все ту ж нескінченність. А значить, ніякого перегляду справи і скорочення терміну для грішників не буде. О-хо-хо... Треба, при нагоді, цю думку в маси запустити.

— І знову не вгадав... Чужа душа — темний ліс. Тут не про інших піклуватися, зі своїми клопотами б лад навести, — пробурмотів я тихо, але виразно. Щоб чорт розчув. А потім продовжив голосніше: — Насправді, все набагато простіше... Побилися ми з побратимом об заклад. Що, як знайдемо того, хто погодитися з нами змагатися і переможе — то ми відпрацюємо на нього рік безкоштовно. Погарячкували, звичайно... Але слово не горобець... Багато хто чув. Незручно задкувати, не раки... Ну, так що? Домовимося на пробу?

При слові «змагання» очі чорта помітно блиснули. Уточнення «переможе» — блиск трохи пригас, але не повністю. Ризику ж ніякого. Вийде — зиск в чортячому господарстві і шана не мала на багато літ. Ще б пак! Двох козаків у служінні мав! А програє — теж нічого страшного. Простодушні запорожці, за поразку, оплату не вимагають.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍