Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

— Гм... Ніколи раніше про подібну дурість не чув, але від людей всього можна очікувати... — чорт знову почухав кудлату потилицю.

— Ну, знаєш, як воно буває? — охоче докинув я. — Що нині дурістю називають — завтра великою мудрістю оголосити можуть. Ось ти, наприклад, чув про те, що весь наш світ розміщений у величезному яйці? І небеса — це його шкаралупа, на яку ми дивимося зсередини?

— Що?.. — у чорта не тільки щелепа відпала, але і язик висолопився, ніби червону ганчірку вивісили. Потім облизався і пробурмотів непевно, виляючи очками. — Е-е-е... Ти, козаче... Постривай трохи... Метнуся, спершу у старшого біса спитаю, що з вами робити? Може, нам і не потрібні поденники. Не сезон, знаєш... З косовицею впоралися вже, а до жнив — далеко...

І був такий. Тільки кола розбіглися. Та пара жаб приснула на боки.

Ну ось, який чорт... Угу, він самий, смикнув мене за язика. Помудрагельствувати захотілося?.. Невже все пропало і концерт можна згортати?

Ні, не повинно. Справжнього біса кількома словами не проймеш. Було б чого тоді їх боятися? А от познущатися над християнами — диявольському насінню, що медом по губах мазнути. Невимовна насолода. Навіть більша, ніж грішників у котлах варити. Тому що з живими впоратися важче. Зате і перемога солодша.

Озирнувся на Василя.

Сидячи на попоні, по-турецьки схрестивши ноги, козак безтурботно покурював люльку, періодично огортаючись клубами диму, як туманом. Більш за все нагадуючи індійського факіра, який готується вразити глядачів танцем дресированої кобри або одаліски. Тільки чалми чи фески бракувало для повноти образу. Ну, і потерта замшева безрукавка, поверх сорочки з вицвілою вишивкою на комірі, не найкраща заміна багатому східному халату.

Помітивши мій погляд, Полупуд, видихнув чергову порцію диму і схвально примружив очі. Мовляв, не нервуй, хлопче, все йде добре.

Дякую і на цьому.

Наслідуючи приклад козака, я відступив від води, приглядів острівець землі, порослий травою, і теж сів. В ногах правди немає. Та й солідніше. А то стирчу, як прохач перед секретаркою. Дзуськи... Ми не шабашники, якісь. Права свої знаємо... За нами така профспілка працівників списа та шаблі, що якщо доведеться — шапками озеро вичерпаємо. Або засиплемо і курган зведемо... На вибір. Обдури, обведи навколо пальця або іншим підступом замороч голову — твоя взяла, ніхто слова поперек не скаже. А просто так носа задирати не смій. Миттю... Як цей чорт казав? О! Точно! Миттю хвіст на роги намотаємо... І п'ятачок до блиску натремо.

 Озеро завирувало голосніше, ніж минулого разу, і над водою виткнулося справжнє рило! Таке ні з чим не сплутаєш. З одного погляду зрозуміло — бос, шеф і, якщо ще не сенатор, то як мінімум, депутат. Ніби вдома опинився. Хоча, таку самовдоволену, відгодовану пику і у нас не на всякому передвиборному «бігморді» побачиш. Одне тішить, «народні слуги» ніде надлишком інтелекту не страждають. Керуючись універсальним правилом: «Я начальник — ти дурень». Ну, і навпаки.

Морда дивилася на мене з цікавістю «вченого», що відриває мусі чергову лапку.

— Ти, чи що в найми хочеш? — прогундосив біс і гидко зареготав. — Дожили... Козаки-поденщики. Зі сміху луснути можна.

Ну, постривай. Добре сміється той, хто... Загалом, ще не вечір.

— Ми... — вказав за спину, на Полупуда. — Тільки не в наймити, а робітниками на рік до того, хто нас здолає. Переможець — як отаман. А підкоритися отаману не соромно. І щодо сміху не відмовляй собі — регочи скільки влізе. Не тріснеш. Почнеш надиматися, як корова на мокрій конюшині, Василь тобі в пузі шаблею дірку проткне, відразу здуєшся.

Біс реготнув ще голосніше і плеснув долонею по воді. Як веслом ляснув. На цей знак навколо нього, як болотні купини, проклюнувся цілий виводок кошлатих і рогатих голів. Раз, два, три, чотири... Можна було і не перераховувати. Чортова дюжина.

— І які ж умови? У чому саме хочете змагатися? У бігу?.. Чи хто далі палицю жбурне?

Так значить? Цікаво, звідки таке глибоке знання класики? Чи байкарі нічого не придумували, а лиш заримували народні перекази?

— А, може, хто коня підніме? — продовжував біс, глузливо підморгуючи за кожним разом. Решта чортів теж вибухнули реготом. Та так голосно, що навіть жаби примовкли. І в тиші все почули бурчання запорожця:

— Петро, ​​ви коли закінчите ляси точити і щось серйозне зачнете — розбуди мене. Подрімаю трохи. Дурні кпини та жарти я міг і в корчмі слухати. Там хоч наливають...

І все-таки я розумний. Не даремно стільки років штани на лекціях шморгав. Хоч і розраховував на легку перемогу, а не полінувався... розробив план «Б».