Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

прив'язаний. Нарешті він кинув довгий погляд на іспанця в пошарпаній сорочці, що стояв перед ним навколішках.

– Іди, – прошепотів він іспанською, опускаючи меч.

Еркісія насилу підвівся – його ноги все ще заніміли. Стискаючи в руці штабку свинця, він кинувся до бічних дверей, на які йому вказав найманець. Він не мав жодного уявлення, де знаходиться – їх везли із зав'язаними очима – але до Фульди було не більше тридцяти чи сорока миль. Найважливішим зараз було вийти з-під досяжності Вільгельма.

Він пробіг наосліп через кілька кімнат, поки не опинився в широкому коридорі, яким і вирішив піти. Коли добіг до великих замкнених дверей, то відчув, як щось жалить під грудною кліткою. Монах подивився вбік і побачив кинджал у руці дівчини, яка його визволила. Вона, швидше за все, сховалася в темній ніші біля дверей, почувши кроки.

– Гадаю, ви не хочете більше бачити його високість? – запитала вона.

– Не маю жодного бажання. Так само, як і ви, гадаю. Чому б нам не об'єднати зусилля?

Катаріна кивнула і відвела кинджал.

– Засув занадто важкий для мене, – сказала вона.

Спільними зусиллями їм вдалося зняти масивну балку з дверей і вийти на задній двір замку. Їм пощастило: як вона знала, саме там знаходилися коні.

– Туди, до стайні. Швидше, нас скоро шукатимуть. Як вас звати?

– Домінік.

– Катаріна.

Вони увійшли до стайні, де пахло свіжим сіном і кіньми. Охоронці не звернули на них ані найменшої уваги – мабуть, подумали, що дівчина з коханцем шукають затишного місця. Катаріна одразу помітила Світлого, який спав поруч із мулом на соломі. Вона обережно розбудила його, приклавши палець до вуст. Селянин не пискнув.

– Сідлай мула і коней. Швидше.

– А твій Шенк?

Дівчина заскреготіла зубами.

– Сідлай, – повторила вона.

– Але Шенк...

– Сідлай! Або... або я перетворю тебе на жабу!

Провідник зробив великі очі, замислився і більше не ставив жодних запитань. Він взявся сідлати гнідого жеребця, захопленого у монахів.

– Ні, не цього! Одного з герцогських.

Еркісія подивилася на тварину.

– Я десь бачив цього коня...

– Не думаю, – відповіла Катерина. – Це довга історія. Можеш пояснити мені, про що тут всім йдеться?

– З п'ятого на десяте. Я й сам не все розумію.

– Тоді сидіть тихо.

Вони мовчки чекали, поки служник надягне на сивка жіноче сідло, коли дівчина ляснула себе долонею по лобі.

– Ейве!

– Хто? – спитав Еркісія.

– Не важливо. Світлий, лети туди, розбуди когось із обслуги і пошли по Ейве. Нехай скажуть йому, що не можна гаяти ні хвилини.

Селянин слухняно вибіг зі стайні, а вони почали сідлати ще двох коней. Коли вони застібнули ремішкі другого з них, Катаріна порушила тишу.

– Той, кого зарізали... Це був ваш товариш?

– Так.

– Мені дуже шкода.

– Мені теж. Хоча ми були не дуже добре знайомі. А цей найманець... той, що так грубо з пані обійшовся... він хтось важливий?

Катаріна сумно посміхнулася. Їй здавалося, що вона з Шенком подружилася. На якусь мить їй навіть здалося, що це більше, ніж дружба. Але тієї ж миті їй спало на думку, що те, що сталося, зовсім не було зрадою. Зрадити можна лише того, хто довіряє. А вони були просто двома сиротами війни, яких незбагненним поворотом доля звела разом. Але вона знала, що ніколи цього не забуде. І не пробачить.

– Ні. Якщо подумати, то ні.

Вони обмінялися сумними, розуміючими поглядами через спину коня.

Коли Світлий нарешті привів нічого не розуміючого, сонного, з підошвою, що клацала, Ейве, вони одразу ж скочили на коней. І вчасно – від подій у казармі минуло кілька хвилин, у вікнах замку спалахувало все більше вогнів, напевно, їх уже почали шукати. Катаріна