Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

знайшовши там нічого, крім наконечника стріли. Вочевидь, знаки на камені не мали стосунку саме до цього місця. Тому я вирішив, що потрібно шукати деінде. Зовсім випадково мені пощастило. Минаючи якусь халупу, я побачив дітей, що гралися на узбіччі. Один із них тримав у руці якусь річ, а решта намагалися відібрати її — така собі гра як велика частина містерії дитячого життя. Щось у тій штуковині, яку тримав маленький хлопчик, привабило мене, і я попросив його показати, що то було. Те, чим бавилися дітлахи, виявилося видовженою плиткою з чорного каменю, де було зображено руку, великий палець якої вказував донизу — таку саму, що я бачив на камені, а нижче — кілька завитків та закарлючок, вирізьблених, на мою думку, з надзвичайною майстерністю та ретельністю. За кілька шилінгів я купив у дітей їхню забавку. Жінка, яка поралася біля хатчини, сказала мені, що в них дома роками валялася та штука. Якось її чоловік надибав цей камінь у струмку, що протікав неподалік: тоді видалося дуже спекотне літо, і він побачив його серед інших каменів на дні майже висохлого струмка. Того дня я пішов за його течією, діставшись до самого джерела, що холодним чистим струменем било в узголів'ї самотньої гірської полонини. Це було двадцять років тому, та лише минулого серпня мені вдалося розшифрувати таємні знаки, вирізьблені на камені. Не хочу втомлювати вас непотрібними деталями свого особистого життя, скажу лише, що я, як і багато інших чоловіків, був змушений покинути свою домівку і перебратися до Лондона. Гроші я витрачав ощадливо, тому зрадів, коли надибав дешеву кімнатчину на задрипаній вуличці, що відгалужувалася від Ґрейз-Інн-Роуд. Покійний сер Томас Вівіан, на той час набагато бідніший та злиденніший за мене, винаймав мансарду в тому самому будинку, і невдовзі ми стали близькими друзями. Ось тоді я й утаємничив його у справу всього свого життя. Спочатку мені було вкрай важко переконати його в тому, що я не марную дні та ночі на дослідження чогось геть безглуздого та химерного. Та коли врешті я навернув його у свою віру, він захопився пошуками скарбу ще більше, ніж я, і запалився мрією про багатство як винагороду за винахідливість і терпіння. Мені подобався мій новий друг, а його нужденне становище викликало у мене щире співчуття. Він дуже хотів стати медиком, та в нього було недостатньо коштів, щоб оплатити навчання, і він нерідко скочувався до самого краю злиднів і голоду. Я урочисто пообіцяв йому, що коли ми знайдемо скарб, то, незважаючи ні на що, я розділю з ним те велике багатство, а така обіцянка, дана людині, що всі роки прожила в бідності, мріючи про життя, сповнене багатства й насолоди, була неабияким стимулом. Він узявся до справи з величезним завзяттям, застосувавши свій гострий розум і наполегливість для розгадки символів, вирізьблених на камені. Мене, як і багато кого в той час, цікавила каліграфія, і я вигадав чи то пак перейняв своєрідну манеру письма, якою час від часу послуговувався і яка настільки захоплювала Вівіана, що він старанно її відтворював. Ми домовилися, що в разі якщо нас розлучить доля, але виникне потреба написати про справу, якою ми обоє переймаємося, то скористаємося почерком, який я вигадав, і з цією ж метою ми винайшли свій власний тайнопис. Тим часом ми зі шкіри пнулися, аби дістатися до серця загадки. Однак з плином часу я помітив, що Вівіану набридла вся ця пригода, і якось одного вечора він схвильовано зізнався мені, що його гризе страх — чи не марнуємо ми наші життя на безглузді та безрезультатні пошуки. А за якихось кілька місяців йому пощастило успадкувати значну суму від якогось далекого родича в літах, про існування якого він геть забув. Щойно в нього з'явилися гроші, він почав віддалятися від мене. Ще раніше він здав вступні іспити і вирішив негайно приступити до навчання у лікарні Святого Томаса, а мені сказав, що мусить підшукати собі пристойніше житло. Прощаючись, я нагадав йому про свою обіцянку й урочисто її повторив. Та Вівіан лише розсміявся, і, коли він дякував мені, я зауважив у його погляді й голосі щось середнє між жалем та зневагою. Не бачу потреби заглиблюватися в деталі моїх численних незгод та жалюгідного й відтоді самотнього існування. Однак я ніколи не втрачав надії на успіх і щодня працював, схилившись над кам'яною плиткою, і лише з настанням сутінків я виходив на прогулянку по Оксфорд-стріт, що вабила мене своїм гамором, невпинним рухом і світлом ліхтарів.

Ці прогулянки увійшли в звичку. Щовечора, незалежно від погоди, я перетинав Ґрейз-Інн-Роуд і йшов у західному напрямку, іноді звертаючи північніше, минаючи Юстон-Роуд і Тоттенгем-Корт-Роуд, а іноді проходив повз Голборн або Ґрейт-Рассел-стріт. Щовечора я з годинку прогулювався північним тротуаром Оксфорд-стріт, і з глибин моєї пам'яті часто зринали історії де Квінсі та назва, яку він дав цій вулиці — «мачуха із кам'яним серцем». А тоді я повертався до свого брудного лігва і далі годинами намагався розплутати загадку, що лежала в мене перед очима.

Одного вечора, кілька тижнів тому, я нарешті її розгадав. Якоїсь мить мені сяйнуло, я прочитав напис і зрозумів, що все-таки не марнував свого життя. «Місце сховку скарбниці тих, хто живе під землею» — це перше, що я прочитав, а тоді вивчив точні вказівки цього місця, що було поблизу мого рідного села, де віками зберігалися гори золота. Спочатку потрібно було йти певною стежкою, минаючи певні перешкоди; де-не-де стежка звужувалася мало не до розмірів лисячої нори, а потім знову ширшала, і врешті я мав дійти до самої скарбниці. Я вирішив не гаяти часу і якомога швидше пересвідчитися у своєму відкритті — не те щоб я мав якісь сумніви в цей визначний момент, та я не міг допустити, щоб мій давній друг Вівіан, тепер багатий і успішний чоловік, був розчарований. Я сів на потяг, що прямував на захід, і одного вечора з картою в руці я пройшов тією стежкою, що пролягала серед пагорбів, до самого кінця, аж поки побачив перед собою блиск золота. Та далі я не пішов, бо вирішив, що в цей момент Вівіан повинен бути поруч зі мною. Тож я лише підібрав якось дивного кремнієвого ножа, що лежав на стежці, як доказ того, що я хотів йому розповісти. Я повернувся до Лондона і неабияк стривожився, виявивши, що з мого помешкання зникла кам'яна плитка. Моя хазяйка, справжня п'яниця, все заперечувала, та