Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

й цілий день вичікувань теж навряд чи приведе до успіху. Але якщо я стоятиму на тому самому місці день за днем, тиждень за тижнем, неймовірність такої зустрічі буде постійно знижуватися, з кожним днем стаючи все меншою. Адже дві непаралельні лінії, поступово зближуючись, врешті перетнуться, і тоді неймовірність збігу цілком зникне. Саме так я натрапив на чорний камінь. Я спирався на теорію неймовірності. Це — єдиний науковий принцип, який, наскільки мені відомо, дозволяє людині знайти незнайомця з-поміж п'яти мільйонів людей.

— І таким методом ви збираєтеся знайти тлумача напису на чорній плитці?

— Звісно.

— І вбивцю сера Томаса Вівіана?

— Так, я маю сподівання саме в такий спосіб відшукати людину, причетну до смерті сера Томаса Вівіана.

Решту вечора, коли Філіпс пішов, Дайсон присвятив прогулянці вулицями міста, а опісля, коли вже зовсім стемніло, він повернувся до літературних потуг чи то пак «погоні за словом», як він полюбляв казати. Наступного ранку він знову зайняв свій пост біля вікна. Йому приносили їжу просто сюди, і він їв, не відводячи очей від вулиці. Цілісінький день він видивлявся, вряди-годи з необхідності відриваючись від цього захопливого заняття, і лише з настанням сутінків, коли всі віконниці було зачинено, а «бідний художник» безжалісно стирав свої творіння, коли загорялися вуличні ліхтарі, розганяючи морок, він залишав свої позиції. День за днем продовжувалося це невпинне споглядання вулиці, аж хазяйка помешкання занепокоїлася, обурюючись такою безрезультатною впертістю свого квартиранта.

Та нарешті одного вечора, коли гра світла й тіні лише починалася, а чисте безхмарне небо потроху тьмяніло, настав довгоочікуваний момент. Зі східного кінця Ґрейт-Рассел-стріт тротуаром повільно сунув бородатий згорблений чоловік середніх літ із сивиною на скронях. Проходячи повз, він поглянув на музей, а тоді мимохідь кинув погляд на творіння «бідного художника» і на самого митця, що сидів поряд із капелюхом у руці. На якусь мить бородань зупинився, злегка похитуючись туди-сюди, ніби над чимось розмірковував, і Дайсон помітив, як міцно чоловік стиснув кулаки, як дрож пробігла його спиною, а частину обличчя, яку було видно Дайсону, пересмикнуло, і воно скривилося, здавалося, від невимовного болю, наче перед нападом епілепсії. Дайсон схопив м'якого капелюха і, рвучко відчинивши двері, кинувся сходами вниз.

Коли він вибіг на вулицю, чоловік, який ще мить тому був такий схвильований, крутнувся навколо своєї осі і, незважаючи на симптоми невідворотного нападу епілепсії, стрімголов помчав у напрямку Блумсбері-сквер, цілком протилежному його попередньому напрямку. Дайсон підійшов до тротуарного художника і дав йому кілька монет, стиха сказавши: «Вам більше не потрібно знову це малювати».

Він повернувся й неспішно покрокував вулицею у протилежний від втікача бік. Тож відстань між Дайсоном та згорбленим чоловіком невпинно зростала.

V

Історія скарбниці

— Існує безліч причин, чому я запропонував зустрітись у вашому помешканні, а не в мене вдома. Думаю, йому комфортніше почуватися на нейтральній території.

— Зізнаюся вам, Дайсоне, — сказав Філіпс, — попри те, що мене просто розриває від нетерпіння, та водночас я відчуваю якусь тривогу. Вам відома моя позиція: мене цікавлять лише факти, матеріалізм, якщо вам завгодно, у своєму чистому вигляді. Але у справі Вівіана є щось, через що мені трохи неспокійно на душі. Як вам вдалося вмовити цього чоловіка сюди прийти?

— Він дещо перебільшує мої можливості. Пригадуєте, що я вам казав про теорію неймовірності? Коли вона таки спрацьовує, результати приголомшують тих, хто не втаємничений у неї. Годинник вибив восьму, чи не так? А ось і дзвінок у двері.

Вони почули на сходах кроки, за мить відчинилися двері, і до кімнати увійшов сутулий чоловік середніх літ, з бородою і густою сивиною на скронях. Філіпс уважно подивився на нього, зауваживши в рисах його обличчя ледь тамований страх.

— Проходьте, містере Селбі, — запросив Дайсон. — Знайомтеся, це — містер Філіпс, мій близький друг, і сьогодні він приймає нас у себе вдома. Може, чогось бажаєте? Ні? В такому разі послухаємо вашу, я переконаний, неймовірну історію.

Чоловік заговорив глухим, тремтливим голосом, а застиглий погляд очей, що жодного разу не змигнули, здавалося, був спрямований на щось жахливе, що стояло перед ним день і ніч і стоятиме до його скону.

— Гадаю, ви пробачите мені, якщо я омину довгу передмову, — почав він. — Те, про що я маю вам розказати, краще викласти швидко і без зайвих ліричних відступів. Отже, я народився у віддаленій частині західної Англії, де самі лиш обриси лісів та гір і звивисті струмки в долинах вже вселяють думку про щось таємниче кожному, хто обдарований багатою уявою. Я з дитинства пам'ятаю незмінні величезні округлі пагорби довкруж, нетрі густих непрохідних лісів і таємничі видолинки, що навіювали всілякі фантазії, яким не було меж. Підростаючи, я почав читати батьківські книжки і, мов та бджола, яка летить на цвіт, інстинктивно прагнув до всього, що живило мою уяву. Читаючи давню окультну літературу і слухаючи неймовірні легенди, в які старші люди дотепер таємно вірять, я виріс, свято переконаний в існуванні скарбниці народу, що згинув зі світу віки тому, скарбу, що й досі покоїться під пагорбами. Всі мої думки були спрямовані на те, аби віднайти золото, яке, в моїй уяві, лежало у землі, порослій зеленою травою, на глибині всього кількох футів. Зокрема, мене вабила одна місцина, що була немов зачарована, а саме — могильний курган, куполоподібний монумент якогось забутого народу, що увінчував вершину гірського хребта. Часто літніми вечорами я засиджувався там на самому вершечку великої вапнякової брили, з якої ген далеко було видно жовтувато-буре море і девонширське узбережжя. Якось одного дня я ліниво колупав наконечником своєї палиці мох та лишайник, що розрослися по каменю, коли помітив під зеленим наростом щось схоже на візерунок, якусь криву лінію і значки, які аж ніяк не могла залишити матір-природа. Спочатку мені здалося, що я натрапив на якусь рідкісну скам'янілість, тож взяв ножа і почав зішкрібати рештки моху, поки не розчистив квадратний фут поверхні. Тоді я побачив два знаки, які мене дуже вразили: перший — стиснута в кулак рука з великим пальцем, що, просунутий між вказівним і середнім, показував униз, а під рукою був якийсь завиток, неймовірно майстерно викарбуваний на твердій поверхні каменя. Я був переконаний в тому, що це — ключ до якоїсь великої таємниці, але одразу ж впав у зневіру, пригадавши, як свого часу кілька шанувальників старожитностей вирили під курганом довжелезний тунель і неабияк здивувалися, не