Читати книгу - "Таємничий острів"

хотілося змаліти, стати непомітним, погляд його був потуплений.

— Сер, — звернувся він до Сайреса Сміта, — ви і ваші товариші — англійці?

— Ні, ми — американці, — відповів інженер.

— Ах, он як, — вигукнув невідомий і неголосно додав: — Тим краще.

— А ви, друже мій? — запитав інженер.

— Англієць, — швидко відповів він.

Йому, мабуть, нелегко було вимовити ці кілька слів, тому що він негайно ж пішов з берега; він біг від водоспаду до гирла ріки і, здавалося, нетямився від хвилювання.

Одного разу, проходячи повз Герберта, він зупинився і запитав здавленим голосом:

— Який тепер місяць?

— Листопад, — відповів юнак.

— А рік?

— Тисяча вісімсот шістдесят шостий.

— Дванадцять років! Дванадцять років! — повторив невідомий. І раптово втік.

Герберт розповів колоністам про цю розмову.

— Наш нещасний бранець, — зауважив Гедеон Спілет, — втратив лік місяцям і рокам.

— так, — додав Герберт, — виходить, він прожив дванадцять років на острові Таборі!

— Дванадцять років! — повторив. Сайрес Сміт. — так, якщо дванадцять років прожити на самоті та ще й з плямою на сумлінні, збожеволіти неважко.

— По-моєму, — озвався Пенкроф, — ця людина не переживала аварії корабля, а просто її відвезли на острів Табор на кару за якийсь злочин.

— Мабуть, ви маєте рацію, Пенкрофе, — підтримав його журналіст, — а якщо це так, то люди, які висадили його на острові, неодмінно повернуться за ним!

— І не знайдуть його, — підхопив Герберт.

— Виходить, треба вирушити на острів… — запропонував Пенкроф.

— Друзі мої, — сказав Сайрес Сміт, — не будемо обговорювати це питання, поки не довідаємося, у чому тут справа. Я впевнений, що нещасний настраждався, він жорстоко поплатився за свої провини, які б великі вони не були, його мучить бажання відкрити нам душу. Поки що не змушуймо його до цього. Він, звичайно, все сам розповість, і тоді ми побачимо, як вчинити. До того ж тільки невідомий може сказати нам, чи сподівається він, чи вірить він, що коли-небудь повернеться на батьківщину. Я особисто сумніваюся, що це буде йому дозволено.

— Чому ж? — запитав журналіст.

— Тому що, якби його засудили на певний строк, він чекав би звільнення і не кинув би записки в море. Ні, швидше за все вироком прирікали його на довічний термін, на вічну самотність.

— Ніяк я не зрозумію одного, — зауважив моряк.

— Чого ж саме?

— Якщо дванадцять років тому людину висадили на острові Таборі, виходить він уже багато років перебуває в тому здичавілому стані, у якому ми його й знайшли!

— Цілком можливо, — сказав Сайрес Сміт.

— Отже, він написав записку кілька років тому!

— Без сумніву… одначе з усього видно, що записка написана недавно…

— Та й не може бути, щоб пляшка з запискою кілька років плила від острова Табора до острова Лінкольна.

— У цьому саме немає нічого неймовірного, — заперечив журналіст. — А можливо, її вже давно прибило до нашого острова.

— Ну, ні! — відповів Пенкроф. — Не могло її хвилею змити з берега, і думати нічого — адже на південному боці повно скель, і вона відразу ж розбилася б.

— Справді, — вимовив Сайрес Сміт, про щось міркуючи.

— Та крім того, — додав моряк, — якби записка пролежала кілька років у пляшці, вона напевно зіпсувалася б від вологи. Але ж вона чудово збереглася.

Зауваження моряка було цілком слушним: у цьому й полягало найнезрозуміліше, тому що записка, знайдена колоністами, виглядала написаною недавно. Більш того, у ній точно вказувалися широта та довгота острова Табора, а це свідчило про великі знання її автора з гідрографії, яких не міг мати простий матрос.

— Знову ми зустрічаємося з чимось незбагненним, — сказав, нарешті, інженер, — але все-таки не слід викликати на відвертість нашого нового товариша. Він сам розповість нам усе, Друзі мої, коли захоче.

Минуло ще кілька днів; невідомий не вимовив ні слова і жодного разу не вийшов за частокіл, що оточував плато. Не покладаючи рук, не втрачаючи ні хвилини, він працював на городі, але віддалік від інших. У години відпочинку він не піднімався до Гранітного палацу і задовольнявся сирими овочами, хоча всі кликали його до столу. Він не приходив ночувати до відведеної йому кімнати й спав на плато під деревами, а в негоду ховався серед скель, — словом, він жив так само, як на острові Таборі, коли йому єдиним притулком слугував ліс; усі спроби колоністів змінити звички невідомого були марні — їм довелося запастися терпінням. І ось, нарешті, у нього озвався голос совісті, і жахливі зізнання мимоволі зірвалися, з його губ, немов під впливом нездоланної сили.

Десятого листопада, близько восьмої години вечора, коли колоністи сиділи в сутінках під накриттям, повитим зеленню, перед ними зненацька постав невідомий. Його очі якось дивно блищали, а на обличчі знову з’явився лютий вираз.

Сайрес Сміт і його товариші остовпіли, побачивши, що невідомий такий схвильований: його зуби цокотіли, неначе від лихоманки. Що з ним? Можливо, він ненавидить людей? Або йому набридло жити в родині чесних трудівників? Або в ньому знову заговорили кровожерливі інстинкти? Колоністи так і подумали, почувши його плутану мову:

— Навіщо ви мене привезли сюди? За яким правом розлучили з моїм острівцем?.. Що між нами спільного?.. Та чи відомо вам, хто я?.. Що я зробив?.. Чому тягнув свої дні там… на самоті? А якщо я вигнанець?.. Якщо засуджений померти там, на острові?.. Чи відомо вам моє минуле?.. Можливо, я вкрав, убив… можливо, я юродивий і несу тавро прокляття… А, якщо мені місце тільки серед хижих звірів… подалі від людей?.. Відповідайте ж… чи відомо вам усе це?

Колоністи слухали, не перериваючи напівзізнань невідомого, котрі лилися, здавалося, поза його волею. Сайрес Сміт хотів заспокоїти нещасного і підійшов до нього, але той відсахнувся.

— Відійдіть! — крикнув він. — Скажіть одне лише слово… Я вільний?

— так, ви вільні, — відповів інженер.

— Тоді прощайте! — вигукнув він і кинувся бігти, немов збожеволівши.

Наб, Пенкроф, Герберт погналися за ним у ліс, але повернулися, так і не наздогнавши.

— Нехай робить, як хоче, — сказав Сайрес Сміт.

— Він ніколи не повернеться, — зауважив Пенкроф.

— Повернеться, — заперечив інженер.

Відтоді минуло чимало днів, але Сайрес Сміт, немов передбачаючи, як і раніше зберігав упевненість, що нещасний вигнанець рано чи пізно повернеться.

— Це останній спалах неприборканого, дикого характеру, — повторював інженер, — він викликаний каяттями совісті, але тепер уже людина не винесе самоти.

Тим часом колоністи продовжували працювати, і на плато Круговиду й у коралі, де Сайрес Сміт задумав побудувати ферму. Насіння, зібране Гербертом на острові Таборі, було, зрозуміло, посіяне найретельніше. На плато розбили великий город з акуратними, добре обробленими грядками, і колоністам доводилося трудитися не покладаючи рук.