Читати книгу - "Таємничий острів"

Там для них завжди знаходилася робота. Овочів більшало, почали скопувати під городи навіть луки. Безліч пасовищ на острові забезпечували онаграм корм. Розумніше за все було відвести під городи плато Круговиду, захищене кільцем глибоких струмків; тварини могли б пастися на лугах, не остерігаючись нападу хижаків.

П’ятнадцятого листопада колоністи втретє зібрали врожай пшениці. Поле зробилося невпізнанним за півтора року від того дня, коли там кинули в землю перше зернятко. На другий рік посіяли шістсот тисяч зерен і одержали чотири тисячі буассо, тобто понад п’ятсот мільйонів хлібних зерен. Тепер у колонії вдосталь буде пшениці, тому що поселенцям вистачить для щорічного посіву близько десяти буассо, щоб збирати гарний врожай, забезпечуючи хлібом і себе, і домашню худобу.

Отже, зібравши врожай, колоністи присвятили весь кінець листопада підготовці до обмолоту зерна.

Справді, маючи зерно, вони не мали борошна, і спорудження млина стало нагальною потребою. Сайрес Сміт спершу хотів скористатися другим водоспадом, що падав у ріку Віддяки, щоб побудувати там водяний млин, тому що перший водоспад уже надавав руху сукновальні, але, помізкувавши, друзі вирішили побудувати звичайний вітряк на плато Круговиду. Зробити це було не так важко; крім того, колоністи не сумнівалися, що на плато, відкритому усім вітрам, що дмуть з моря, вітряний двигун добре працюватиме.

— До того ж вітряк пожвавить і прикрасить пейзаж, — зауважив Пенкроф.

Колоністи взялися за роботу, вибрали будівельний ліс для корпуса й інших складових частин. З брил піщанику, знайдених на північному березі озера, можна було зробити жорна, а на крила вирішили використати тканину з того невичерпного запасу, яким слугувала оболонка повітряної кулі.

Сайрес Сміт зробив креслення; млин дуже гарно поставити трохи праворуч пташника, біля берега озера. Корпус мав розміститися на стояку, вмурованому в зруб, і обертатися повністю, разом із усім механізмом під дією вітру.

Млин побудували швидко. Наб і Пенкроф, ставши справдешніми теслями, працювали за кресленнями інженера. Незабаром на березі виросла будка з гострим дахом, зовні схожа на перечницю.

Крила млина міцно насадили на вал за допомогою залізного скріплення. Без особливих зусиль виготовили і внутрішні частини млина: ящик для двох жорен — нерухомого і рухомого; велике квадратне корито, що розширюється догори, з якого зерно сиплеться на жорна, кошик для рівномірної подачі зерна, охрещений «потряском», тому що він безупинно трясеться, і, нарешті, сито, через яке просівається борошно, відділяючись від висівок. Інструменти колоністи мали гарні, робота виявилася нескладною, тому що всі складові частини млина дуже прості.

Колоністи спільно трудилися над його спорудженням, і 1 грудня все закінчили.

Як завжди, Пенкроф захоплювався своєю роботою, не сумніваючись, що млин вийшов чудовий.

— Подув би вітер дужче, і наш млин відмінно обмолотив би все зерно.

— Нехай дме, тільки не сильний, Пенкрофе!

— Але ж крила нашого млина швидше закрутяться!

— Не потрібно, щоб вони оберталися дуже швидко, — відповів Сайрес Сміт. Досвід показав, що число обертів млинових крил повинно певним чином залежати від швидкості вітру, вираженої у футах на секунду. так, при середньому вітрі, швидкість якого двадцять чотири фути на секунду, крила повинні робити шістнадцять обертів на хвилину, а більшого і не треба.

— Саме подув північно-східний вітер, — вигукнув Герберт, — він нам і допоможе!

Колоністи тріумфували і вирішили, не зволікаючи, обмолотити зерно, тому що їм не терпілось, покуштувати хліба власної випічки. Того ж дня вони за ранок змололи два-три буассо зерна, а іншого дня коровай, мабуть, занадто крутий, хоч він і був замішаний на пивних дріжджах, пишався на обідньому столі жителів Гранітного палацу. Колоністи наминали хліб за обидві щоки, і неважко собі уявити, з яким задоволенням!

А незнайомець не подавав ознак життя. Не раз Гедеон Спілет і Герберт ходили лісом в околицях Гранітного палацу, але втікача не зустріли і навіть не знайшли слідів його перебування. Колоністи почали непокоїтися. Звичайно, людина, що жила, як дикун, на острові Табора, знайде собі їжу в лісах Далекого Заходу, багатих на дичину, але чи не повернеться він до своїх старих звичок і чи не оживуть на волі його кровожерливі інстинкти? І все-таки Сайрес Сміт затято повторював, що втікач прийде, немов так підказував йому якийсь внутрішній голос.

— Ось побачите, він повернеться, — повторював інженер із упевненістю, якої не поділяли його товариші. — Коли бідолаха жив на острові Таборі, він знав, що самотній, тепер він усвідомлює, що ми його чекаємо. Він уже майже зізнався нам про своє минуле; грішник повернеться з каяттям, все нам розповість, того дня він увійде до нашої родини.

Події довели, що Сайрес Сміт мав рацію.

Третього грудня Герберт спустився з плато Круговиду і вирушив ловити рибу на південний берег озера. Він не взяв із собою рушниці: боятися було нічого, тому що дикі тварини не з’являлися в цій частині острова.

В цей час Пенкроф з Набом щось робили в пташнику, а Сайрес Сміт і журналіст готували соду, тому що в них скінчилося мило.

Раптом пролунали крики:

— Допоможіть, допоможіть!

Сайрес Сміт і журналіст були так далеко, що не почули вигуків. А Пенкроф разом з Набом вибігли з пташника і кинулися до озера.

Але перед ними біг невідомий, про присутність якого ніхто й не підозрював, — він перебрався через Гліцериновий струмок, що відокремлював плато від лісу, і вискочив на протилежний берег.

До Герберта підкрався величезний ягуар, що нагадував ягуара, вбитого на Зміїному мисі. Хижак застав юнака зненацька; він притулився до дерева, а звір, припавши до землі, готувався до стрибка… І в цю мить невідомий, вихопивши ножа, кинувся на хижака; звір обернувся і напав на нового супротивника.

Сутичка була блискавичною. Невідомий відрізнявся незвичайною силою і спритністю. Однією рукою він стис, як лещатами, горло звіра, а іншою всадив йому в серце ножа, не звертаючи уваги на те, що пазурі хижака встромилися в його тіло.

Ягуар упав. Невідомий відіпхнув його ногою і, мабуть, мав намір утекти, але тут на полі бою з’явилися колоністи, і Герберт кинувся до нього з вигуком:

— Стривайте ж, не йдіть!

Сайрес Сміт наблизився до незнайомця, і той, побачивши його, насупився. Кров залила його плече, заюшила розірвану сорочку, але він начебто і не помічав цього.

— Друже мій, — сказав Сайрес Сміт, — відтепер ми ваші боржники. Адже ви ледве не пожертвували своїм життям заради порятунку нашого сина!

— Своїм життям! — пробурчав невідомий. — Хіба моє життя чого-небудь варте? Навіщо воно мені?

— Ви поранені?

— Дрібниці.

— Дозвольте потиснути вам руку!

Герберт підбіг до свого рятівника, щоб подякувати йому, але невідомий схрестив руки; його груди бурхливо здіймалися, погляд затуманився —