Читати книгу - "Син"

186
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 94 95 96 ... 121
Перейти на сторінку:
стіні. Зрештою, він дістав свій мобільний і набрав потрібний номер. Деякі люди вважають, що коли вони надсилають електронну пошту з мобільного через адресу Hotmail в Інтернеті, то поліція нездатна простежити номер телефону відправника. Дарма. Знайти доволі легко. Йому здавалося, серце піднялось йому в горло – воно калатало десь під ключицею. Абонент на тому кінці не мав жодних причин, щоб відповідати на його виклик.

– Алло?

Його голос. Чужий, але водночас дивно знайомий, як відлуння з далекого, ні, навпаки, з недавнього минулого. Син. Симон змушений був відкашлятися, щоб його голосові зв’язки утворили якийсь звук.

– Сонні, я маю зустрітися з тобою.

– Це було б славно, – ані натяку на іронію в його голосі, – але я не планую надовго тут затримуватись.

«Тут»? В Осло, в Норвегії? Чи «тут» – на Землі?

– Що ти наміряєшся робити? – запитав Симон.

– Я думаю, тобі відомо.

– Ти знаходиш і караєш винних. Людей, замість яких ти відбував термін. Потім людей, що вбили твого батька. А потім ти хочеш знайти «крота».

– Я маю не дуже багато часу.

– Але я можу тобі допомогти.

– Дуже мило з твого боку, Симоне, але найліпше ти можеш допомогти мені саме тим, що робив досі.

– Он як? А саме?

– Не намагайся зупинити мене.

Пауза. Симон прислухався, намагаючись визначити звукове тло, що допомогло б здогадатись, де переховується хлопець. Він розібрав глухувате ритмічне гупання, і стогони, і скрики.

– Я думаю, Симоне, ми прагнемо одного й того самого.

Симон ковтнув.

– Ти пам’ятаєш мене?

– Я мушу йти.

– Ми з твоїм батьком…

Але на тому кінці вже перервали розмову.

– Дякую, що приїхав.

– Не варто, приятелю, – відказав Пелле, глянувши на хлопця в дзеркало заднього огляду. – Таксометр відробив заледве тридцять відсотків денної норми, тож твій виклик і мені був приємний, і моєму бізнесу на користь. Куди цього вечора?

– Уллерн.

Коли Пелле відвозив його останнього разу, хлопець попросив у нього картку. Пасажири нерідко так чинили, якщо бували задоволені обслуговуванням, але потім ніколи не передзвонювали. Надто просто упіймати таксі, «проголосувавши» на вулиці. Тому для Пелле було загадкою, навіщо було хлопцеві спеціально викликати його аж із Ґамлебюен на Квадратурен до сумнівної слави готелю «Бісмарк».

Хлопець був убраний у вишуканий костюм, і Пелле навіть не одразу його впізнав. Щось у ньому змінилося. Він був, щоправда, з тією самою червоною спортивною торбою плюс портфель. У торбі скреготнуло щось металеве, коли хлопець кинув її на заднє сидіння.

– У тебе щасливий вигляд на цьому фото, – сказав хлопець. – У тебе і твоєї… дружини?

– А, на цьому… – пробелькотів Пелле зашарівшись.

Ніхто раніше не коментував цього фото. Він прикріпив його доволі низько, ліворуч від керма, так щоб пасажирам не кидалось у вічі. Але він був зворушений тим, як хлопець зумів розгледіти на фото, що вони там щасливі. Що вона там щаслива. Він вибрав з усіх знімків не найякісніший з усіх, а саме той, де вона мала щасливий вигляд.

– Я думаю, вона сьогодні готує січеники на вечерю, – сказав він. – А потім ми могли б вийти на прогулянку парком Кампен. У спекотний день, як сьогодні, приємно відчути тамтешній вітерець.

– Як приємно, – сказав хлопець. – Тобі пощастило, що знайшов жінку, з якою варто розділити своє життя.

– Це правда, – погодився Пелле і подивився в дзеркало заднього огляду. – Краще й не скажеш.

Пелле зазвичай повертав розмову так, щоб пасажири самі балакали. Йому подобалось, виконуючи коротку поїздку містом, зазирнути одним оком у чиєсь життя. Діти і шлюб. Робота і кредити. Кинути побіжний погляд на повсякденні сімейні клопоти. І не обговорювати якісь свої теми, як здебільшого люблять робити таксисти. Але з цим пасажиром у них встановилася незвична сердечність: йому справді приємно було поспілкуватися з молодим чоловіком.

– А як у тебе? – запитав Пелле. – Вже знайшов собі подругу?

Хлопець усміхнувся, похитав головою.

– Ні? Жодна не змушує серце калататись?

Той кивнув.

– Так? Тим краще для тебе, друже. І для неї.

Голова хлопця змінила напрям руху.

– Ні? Тільки не кажи, що ти їй не до шмиги? По щирості, того разу, коли блював там, коло фабрики, ти був… не дуже. Але сьогодні, в цьому костюмчику…

– Дякую, – сказав хлопець. – Але боюсь, мені не судилося бути з нею.

– Чому ж ні? Ти сказав їй, що кохаєш її?

– Ні. А треба?

– Щоразу, по кілька разів на день. Вважай, що це як кисень, який потрібен постійно. «Я кохаю тебе, я кохаю тебе». Спробуй, і ти зрозумієш, що я маю на увазі.

Деякий час вони мовчали. Тоді хлопець кашлянув.

– Пелле… як узнати, чи вона тебе кохає?

– Ти просто відчуваєш це. Із сукупності різних дрібних знаків, які поодинці нічого б не значили. Любов огортає тебе, наче пара в лазні. Ти не можеш розрізнити окремі краплі, але вона зігріває. І зволожує. Й очищає.

Пелле засміявся збентежено, майже пишаючись своєю алегорією.

– А ти й далі купаєшся в її коханні і щодня кажеш їй, що ти її кохаєш?

У Пелле виникло відчуття, що його запитання не були спонтанними і що хлопець мав зважений намір розпитати Пелле на цю тему саме через те, що помітив його фото з дружиною під час однієї з двох попередніх поїздок.

– Безперечно, – сказав Пелле і відчув, як щось дере йому в горлі, наче якась крихта попала, чи що.

Він закашлявся й увімкнув радіо.

Дорога до Уллерна забрала п’ятнадцять хвилин. Хлопець дав Пелле адресу на одному з тих шосе, що тягнуться до пагорбів Уллерна, поміж велетенських дерев’яних споруд, які нагадують радше фортечні укріплення, аніж житлові будівлі. Асфальт уже висох після вранішнього дощу.

– Будь ласка, зупини тут на хвильку.

– Але ж ворота онде.

– Байдуже. Тут нормально.

Пелле під’їхав до тротуару і зупинив машину. Обійстя оточував високий білий мур з битим склом нагорі. Масивна триповерхова кам’яниця стояла в глибині великого саду. Із широкої тераси долинала музика, і в кожному вікні світилося. Сад був теж освітлений прожекторами. Перед ворітьми стояли два дебелих широкоплечих чоловіки в чорних костюмах, і один з них тримав на шворці великого білого собаку.

– Ти йдеш на вечірку? – запитав Пелле, масажуючи собі хвору ногу.

Час від часу знову хапала судома, наче хто зурочив.

Хлопець похитав головою.

– Не думаю, що я запрошений.

– Ти знайомий з людьми, що тут мешкають?

– Ні, я дізнався адресу, коли був у в’язниці. Твілінґен. Ніколи не чув про такого?

– Ні, – сказав Пелле. – Але, якщо він не твій знайомий, то скажу по-щирості: неправильно, щоб одній людині належало так багато.

1 ... 94 95 96 ... 121
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Син», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Син"