Читати книгу - "Заклятий козак"

воду. Набрав у шапку, та поки вернувся, він, сердешний, уже оддав Богові душу.

Узяв я його на плечі та поніс у ліс. Потім вернувся й маму поніс туди ж. Опісля приніс я заступ на став копати могилу, щоб християнського тіла звірі не рвали.

Ніч була темна. Ніхто мені не перебивав. Я поночі викопав глибоку яму, поклав трупи побіч себе, перехрестив, проказав молитву й засипав землею. Вже сіріло на небі, як я скінчив свою роботу й прикрив могилу травою та сухим листям… З тяжким, закривавленим серцем слухав Карпо сього оповідання. З очей котилися сльози горохом. Устав з своєї соломи, припав до старого, став йому цілувати руки, тоді пригорнув свою голову до його грудей і заплакав уголос.

- Заспокойся, мій сину, - каже старий. Їх мука давно вже скінчилася, вони тепер щасливі в Бога. Жили тут по-божому, любилися, то там певну нагороду дістали. Через свою мученичу смерть вони всі гріхи свої спокутували.

- Хіба ж можна не плакать, слухаючи такого? Та ж се мої рідненькі батько-матір.

- Чи ти лише того приїхав з Січі, щоб про се довідатися?

- Не того я приїхав. Я приїхав, щоб за їх смерть помститись.

- Ти з лопатою на сонце йдеш. Вас лише двоє, а в селі помочи ти не знайдеш.

- Мені помочи чужої не треба. Не так я помщуся, як би ти гадав. Моя помста буде… от побачиш - не людська, а диявольська.

- З огнем ти граєшся, козаче, гляди краще, щоб тебе в селі не було, поки на день вибереться.

…Рано вже в замку знатимуть, що в селі є запорожці, а тоді вас піймають, позрубують буйні голови, а мене киями уб’ють до смерті, що я вас не видав зараз.

- Не журись, ми зараз звідсіля поїдемо, а тепер розкажи мені далі, що пан робив з того часу, та що він тепер робить…

- Як пан вилизався з рани, ще лютіший став та вже не довіряв людям і не припускав нікого до себе близько.

Людей мучив, як і перше, а за п’ятнадцять років тому він одружився.

- А діти в його є?

- Довго не було, аж згодом. Тепер є в них п’ятилітній синок Стась. Пані дуже добра людина, заступається за народ. Та пан її мучить, знущається, кажуть, що її б’є. Тяжко їй сердешній. Та вона на те не зважає, а обороняє бідних людей, як може. Коли пана нема дома, вона по селу ходить, заходить до наших хаток, людям помагає, чим може. Та все плаче, небога, та людей просить, щоб її дитини не проклинали. А вони її всі страх люблять, янголом зовуть. То справді янгол.

- Вона ляшка?

- Либонь, що так. Вона не раз каже, що зібралася втікати до своїх, та їй бідного народу жаль.

Ми їй віримо, бо вона не може говорити неправди.

- Вставай, Максиме, - каже Карпо до свого товариша, - нам пора.

- Куди ж ви, сини мої?

- Опісля знатимеш. Тепер лише поблагослови на святе діло, батьку, хоч не рідний та щирий…

- Що ти, Карпе, замислив? - питає наляканий Прокіп.

- Опісля почуєш. Коли б нам не повелось, то й проте знатимеш, тоді помолись Богу за наші грішні душі.

- Та ти хоч пані не чіпай, чуєш? Вона свята.

- Ні, я її й пальцем не рушу, коли вона справді в тебе така свята. У мене друге діло на думці.

Старий перехрестив їх, і вони вийшли. Вивели коней і поїхали в ліс. Ще стояла глуха ніч. Максим Веретенко зачинив на ними ворота.

Заїхали в найбільшу гущавину. Як стало розвиднюватись, Карпо подався на край лісу, полишаючи товариша з кіньми. Він хотів розглянути околицю, та звідси з-поза комишів, що росли з сього боку в ставі, нічого не видно було. Карпо виліз на високого дуба, й звідси побачив усю околицю. Зараз коло лісу починався великий став і простягався аж до замкового муру. На мурі стояли високі башти з гарматами в вікнах. За муром пишався гарний замок, вкритий мідяною бляхою та черепицею.

При замку була одна висока башта з годинником. Звідси певно було видно цілу околицю. Біля замку з одного боку росли за муром високі дерева. Їх грубі гілляки перехилились аж через мур. Став притикав до замкового муру лише з одного боку. Далі окружали замок широкі рови, в яких блищала вода. Вода в ставі була спокійна, рівна, мов дзеркало.

Карпо придивився до всього добре, поки зліз з дерева, а потім пішов до коней. Та як же він здивувався, коли не застав тут Максима, а коні стояли з позав’язуваними мордами.

- Що за причина? - подумав Карпо, стривожений. Невже його вислідили та піймали? Та Максим не дав би себе взяти так, мов барана. В нього пістолі й шабля не абияка. А чому ж би й коней не забрати? Хіба що засіли на мене. Ну, пождемо, побачимо, Карпо порозв’язував коні, й вони стали зараз обгризати галузки та скубти траву. Карпо приліг на свиті й закурив люльку.

Ждав так до полудня й уде справді неспокійний був за свого побратима. Коли ось почув шелест між кущами. Він підвівся з землі, добув пістоль і натягнув молоток.

- Чи вже ж тобі припала охота стріляти в побратима? - заговорив Максим, ще поки показався.

Карпо дуже зрадів.

- А ти де блукав?

- Дороги шукав. Коли прийдеться втікати, так щоб знати, в котрий бік.

- В лісі не здибав нікого?

- Лиш одного ведмедя, а більш нікого.

- А звідки ти знаєш, що нам утікати прийдеться?

- Хіба ж штука - догадатись? На те ж я козак! Не думаєш же ти брати замок приступом удвох. Ти щось інше задумав, та я не питаю про те. Коли буде треба, то сам скажеш…

Тепер полягали обоє на землю, й Карпо почав оповідати про свій замисел.

III

Пан Овруцький почував себе в своїм замку зовсім безпечно. Він знав добре, чого від своїх хлопів сподіватися, й тому держав себе обережно. Замок був оточений водою й глибоким ровом. Сюди вели лиш дві брами одна проти другої - до замкового подвір’я. Одну браму було забито; заходили лиш одною залізною, що вела попід високу башту, на якій стояли гармати. На баштах чатувало наймане німецьке військо. У замку заведений був військовий порядок. Військом командував