Читати книгу - "Заклятий козак"

німець-офіцер, якого звали ротмістром. Йому платив пан добре, й тому він вірно йому служив.

Вже два рази намагалися гайдамаки здобувати замок, та ні разу їм не почалось. Тільки своїми трупами замкові рови загатили.

Від посліднього гайдамацького набігу пан Овруцький став ще обережніший. Він знав, що гайдамаки йому не подарують сього, та що їх б околиці повно. Тому він, боячись за себе, не виходив із замку нікуди. Він навіть і до сусідів панів боявся навідуватись і перебував, коли не в просторих замкових покоях, то в замковім саду. Тут йому не ставало хіба птичого молока. Усе мав, чого душа забажала.

Покої були гарненько й багато прибрані. У саду всякі квітки, дерева, були й такі незвичні до нашого сонця, що їх треба було під зиму вкривати соломою. На замку жило багато веселих панських прислужників, приїздили гості й перебували тут цілими тижнями, або й довше. До сього держав пан ще італійських музикантів та співаків. По цілих днях та ночах лиш гульня, музики, співи, театри… І ту всю громаду дармоїдів треба було оплатити, нагодувати та напоїти, й на все те мусів достарчити засобів поневолений український хлоп своєю працею, кривавим потом.

З того, що пан Овруцький усе перебував у замку й нікуди не виїздив, він розлінувався дуже й потовщав. Тільки й було в нього руху, що по яких дві години перед обідом проходжувався по замковому саду, і то все в одну пору.

Пан Овруцький любив смачно їсти та добре випити. Особливо при вечері не пропускав ніякої страви. Його кухар француз вигадував щораз нові страви, а пан нічого не жалував, щоб лиш було що добре й багато їсти. Такий тоді у панів звичай був. Столи му сіли вгинатися від срібної та золотої посуди та такої сили печеного й вареного, що було б чим і двадцятеро тільки людей обділити, та ще б зосталось. Народ пух з голоду при тяжкій праці, а пани їли, аж животи тріщали. Решту їла служба, недоїдки доїдали панські собаки та ще й лишалося. У панів називалось добре гостювання тоді, як усі понаїдалися донесхочу, та й ще половина лишилася. Хто б давав гостям тільки те, що треба, такого прозвали б скуп’ягою, й усі б його обминали.

Пан Овруцький, наївшись за вечерею досита, випивши вина, як усі черевані, при кінці вечері засинав за столом. Тоді приходили два лакеї, брали його попід руки, вели в спальню. Тут його роздягали и клали в пухову постіль, де він зараз і починав хропти.

Гості тим не бентежились. Вони тепер ще краще забавлялись, бенкетували аж до рана, поки їх, п’яних, не порозносила служба до покоїв.

Могли спати, доки воля.

Зате пан Овруцький, за порадою свого лікаря, вставав раніш за всіх. Вправні лакеї мили його, мов кабана, натирали, одягали в шовкову одежу, й пан виходив з спальні поперед усього до замкової каплиці, де ксьондз читав мшу.

Вже то пани побожні були. Молилися або казали другим за себе молитися, та ся молитва не припиняла їм зараз знущатися над своїми хлопами. Не бачили в тім нічого злого, бо ж хлопа не вважали за людину, а за хама, котрого Бог на те й створив, щоб працював на панів, вибранників божих, за яких себе вважали пани.

По мші їв пан сніданнє з жінкою й синком, а тоді виходили всі в замковий садок проходжуватися. Туди жодних гостей не пускали. Пан хотів тут бути сам. За ним ішов один лакей, а малого Стася проводжала вчителька француженка.

Так було воно й того дня, коли Карпо з Максимом задумали виконати своє діло.

Тільки стало на світ заноситися, Карпо роздягся до сорочки, зняв чоботи, підперезався довгим мотузом та заткнув за пояс гострого ножа. Він підкрався під замок, перейшов рів і сховався під муром у кущах. Потім закинув мотуза на гілляку, що висіла над ним, і, мов кіт, видряпався на мур. З тим мотузом пішов він далі муром, криючись поміж галузи дерев, поки не опинився над самим ставом.

Тут росло на мурі дерево рябини. Карпо понав’язував на мотузі вузлів, прив’язав один кінець до рябини, й по нім, наче по драбині, спустився вниз у сад. Тут теж були під муром дерева, й він заховався.

Недовго тут пересидів, як прийшло кілька людей з мітлами замітати стежки в саду. Карпо слухав їх розмову.

- Сьогодні либонь даремно трудимось, - говорив один, - панство не вийдуть.

- Чому?

- Пані щось нездужає, а череваневі самому не схочеться рушатись, - розледащів, мов кабан…

- Скажи ще раз так, нехай ось почує садівник, тоді дістанеться тобі на горіхи…

- Добре кажеш - от так вихопилось…

- Сьогодні пани на полювання вибираються…

- Вибиралися, та не виберуться, налякались…

- Чого?

- Вже ж не вовка, а гайдамаків. Каштелянові донесли, що вчора приїздили в село якісь два чужі козаки, запорожці либонь…

- Еге ж! Ну й що?

- Та це ж найбільше їх і лякає, що ніхто не знає, ані звідкіля, ані чого приїздили, ані куди ділись. Зрана перешукали гайдуки ціле село, кожну хату, клуню, за кінським гноєм шукали і нічого не знайшли… Тоді каштелян велів сього челядника випарити, щоб панів не лякав даремне, а панів заспокоїв… Але в страху великі очі, й вони таки бояться.

- А як ти гадаєш: були козаки, чи не були?

- Були, каже пошепки, виїхали з лісу, в’їхали в село, а після мов під землю запали.

- Коли б Господь милосердний прислав їх, може б панів трохи приборкали, та нам легше жилося…

-- Мовчи! Життя тобі не миле? За таку зухвалу мову можеш повиснути.

- Правда! Спасибі за осторогу. З болю й язик не хоче мовчати, та все щось бовтне…

- Так ти його прикуси… Каштелян таки, мабуть, звелить перешукати ліс…

- Не знать, що з ними?

- З козаками? їх лише двоє було. То, мабуть, лиш роз’їзд. Головна сила десь недалеко має бути, адже ж у двох на таке зухвальство не зважилися б.

- Знаєш ти що? Я завтра тікаю світ за очі, вже не видержу. Того тижня за один листок, що лежав на стежці, мене вибатожили, вже не видержу… Та й чого мені тут зоставатись? В мене нема нікого… Я круглий сирота…

- Ти дурний, Дмитре, коли б мені так, я б давно втік, а то жаль мені батька: я втечу, а