Читати книгу - "Коли курява спаде"

поки він не наблизився туди. Нам не було необхідності відразу ж повертатися, тож підлеглі розпалили вогонь на перевалі й засмажили зайця на обід.

Я ще й поспав трохи на галявині, де цвіли азалії. Наслідуючи бувалих мисливців, я накрив капелюхом обличчя, затуляючи його від потужного сонячного проміння. Спочатку я хотів тільки вдавати, що сплю, однак несподівано й справді заснув. В очікуванні, поки я прокинуся, всі інші якраз з’їли того зайця, а наситившись, сіли на травичку, що, мов килим, устилала луку. Нікому не хотілося відразу ж вирушати в дорогу. Люди з найближчого пасовища принесли сиру. Відтак нам тим більше не хотілося вирушати.

Це був такий чудовий сезон для всіх, у кого ситий живіт!

По пасовищу віяв лагідний вітерець. Від нас на всі боки розсипались дрібні, яскраво-білі квітки суниці. Між ними зрідка траплялись одна-дві жовтенькі кульбаби, вони були ще яскравішими й дужче впадали в око. Із соковито-зеленого лісу долинав спів зозулі: ку-ку, ку-ку, ще раз ку-ку, причому одне «ку-ку» від іншого довше й голосніше. Усі наші люди вляглися на травичку й почали за зозулею «кукукати». Це була гарна прикмета. Усі вірили, що коли вперше за рік почуєш кування зозулі, твої справи залишаться в такому ж стані, як є, до наступного кування зозулі. А тепер наші справи йшли якнайкраще. Люди під горою прикипіли очима до наших повних комор ячменю. Ми ж на горі стріляли зайців із найкращої зброї, якої дехто навіть під час війни не мав, їли, пили смачне кисле молоко й качалися по траві, передражнюючи зозулю.

Це було дуже добре.

Я навіть вигукнув:

— Це — дуже добре!

Тоді, спочатку управитель, а потім і всі решта стали переді мною на коліна.

Вони вірили в те, що я — великий щасливчик. Коли вони стали навколо мене на коліна, це означало, що відтепер вони — віддані мені люди. Я махнув рукою й сказав:

— Підведіться!

Це означало, що я приймаю їхню відданість. Вони вдалися до спеціальної церемонії, а не просто стали на коліна. Без цієї церемонії і з нею — то різні речі. Зовсім різні речі. Однак я не хочу зараз розкривати її таємницю. Я тільки махнув рукою:

— Спускаймося!

Усі скочили на коней і, радісно вигукуючи, помчали вниз.

Я подумав, що наші гості зараз дивляться на нашу хвацьку команду.

Я був дуже задоволений тим, що для мене зробила Дролма.

Перед кожним гостем вона поставила схожу на маленьку гірку страву, яку вони не могли б доїсти, навіть якби в них було три великі животи. Гості, як видно, не дуже-то й церемонились. Адже тільки в надзвичайно ситої людини, в людини, у шлунок якої вже більше нічого не поміститься, на обличчі міг з’явитися такий дурнуватий вираз.

— Це вони на три дні наїлися, — сказала Дролма.

— Гарна робота, — сказав я їй.

Дролма злегка почервоніла, і я хотів сказати їй, що настане день, коли я звільню її з рабства, однак побоявся, що ці слова нічого не важать. Управитель обійшов мене з-за спини й пішов до кімнати, де зупинилися гості. Дролма, побачивши, що я дивлюся на неї, знову почервоніла. Після того, як вона посмажила ячмінь, а потім так гарно зустріла гостей, вона знову набула самовпевненості, як і в ті часи, коли прислужувала мені.

— Паничу, — сказала вона, — не потрібно дивитися на мене, як раніше, я вже не колишня Дролма, я тепер стара тітка.

Вона розреготалась, а жінка, коли сміється, набуває також дурнуватого вигляду. Я подумав, що повинен якось її відзначити, однак як? Спати з нею більше я не міг, проте я також не міг тільки сказати їй, що сьогоднішня справа вдалася, як я й замислював. У цей незручний момент підійшов управитель і привів за собою товстуна, який ходив, тягнучи ноги й човгаючи чобітьми по підлозі.

Дролма сказала мені на вухо:

— Туси Лха Шопа.

Я чув, що туси Лха Шопі всього сорок років, однак на вигляд він був старшим за мого батька. Мабуть, через надмірну повноту він захекувався, навіть коли ходив по рівній підлозі. Він ще тримав у руках хустинку й постійно витирав нею з обличчя піт. Товстун, якому вже кілька кроків забивають подих і він постійно повинен витирати піт, виглядає смішно.

Я ж коли хотів сміятися, тоді й сміявся.

Із погляду, яким управитель подивився на мене, я зрозумів, що він хоче сказати мені, що я засміявся саме вчасно й доречно. Таким чином, мені не потрібно було першим вітатися з гостем, який приїхав сам, без запрошення.

Туси Лха Шопа, у якого в горлі щось шипіло, заговорив:

— О Небо! Невже той, хто сміється, — це мій племінник?

Отже,