Читати книгу - "Коли курява спаде"

він пам'ятав, що колись давно ми перебували в родинних стосунках. І раптом цей чоловік, якому було важко рухатись, невідомо як опинився прямо переді мною й почав трусити мене за плечі, ніби хотів розбудити, та з плачем у голосі говорив:

— Племіннику Мерці, я — твій дядько Лха Шопа!

Я нічого не відповів, тільки відвернувся й почав розглядати яскраву вечірню заграву на небі.

Не те щоб я хотів подивитися на заграву, однак я не хотів дивитись на нього. А коли я не хотів на щось дивитися, мені достатньо було підняти очі до неба.

Туси Лха Шопа повернувся до управителя й сказав:

— О Небо, мій племінник дійсно такий, як про нього кажуть.

— Тепер ти сам бачиш? — спитав управитель.

— Мій бідний племіннику, — сказав туси Лха Шопа, звертаючись до мене, — ти впізнаєш мене? Я — твій дядько Лха Шопа.

І тут я раптом заговорив, заговорив у той момент, коли він зовсім того не очікував. Він вважав, що його дурний племінник не наважується розмовляти з незнайомцями, однак я сказав:

— Ми насмажили багато ячменю.

Хустинка, якою він витирав піт, випала 访ому з рук.

— У людей родини Лха Шопи немає що їсти, — продовжив я, — тож ми насмажили ячменю й нагодували їх, а вони після того повернулися додому. Якби ми її не підсмажили, то, впавши на землю, вона б проросла і їм би не дісталась.

Коли я це говорив, міцний запах смаженого ячменю все ще тримався навколо фортеці. Він привабив сюди птахів звідусіль, і тепер, у сутінках, їхні зграї радісно співали, кружляючи в останніх променях світла, що сповіщали про кінець цього дня.

Сказавши це, я пішов нагору до своєї кімнати.

Я чув, як унизу управитель прощався з туси Лха Шопою. Той, видно, спочатку вважав, що з дурнем родини Мерці буде легко домовитись, тож тепер, затинаючись, казав:

— Однак ми ще не поговорили про нашу справу!

— Хіба панич не згадав щойно про ячмінь? — спитав управитель. — Він знає, що ти не просто приїхав відвідати родичів. Завтра вставай раніше й чекай на нього.

Я наказав двом своїм хлопцям-прислужникам:

— Підіть повідомте Дролмі, щоб завтра вона встала раніше і як слід нагодувала птахів, яких так багато сюди злетілося.

Віддавши наказ, я ліг спати й відразу ж заснув. Слуги підклали мені під підборіддя хустинку, інакше уві сні я б увесь заслинився.

Вранці я прокинувся від співу такої кількості птахів, якої ще ніколи в світі не бачив.

Сказати правду, з моєю головою дійсно було не все гаразд. У той період часу, прокидаючись щоранку, я ніколи не міг зрозуміти, де я. От і того дня, коли я розкрив очі й побачив над собою химерні візерунки на дерев’яній стелі, а також порошинки, що зависли в стовпі світла, яке лилося з вікна, то я хотів спитати себе: «Де я?», але тут відчув у роті кислий присмак вчорашньої їжі. Тоді я сам собі відповів: «там-то й там». З'ясувавши це питання, я мав підводитись із ліжка. Я не боявся, що люди скажуть, що я — дурний, однак я не хотів, щоб вони знали про цей мій справжній недолік, тому я завжди питав себе подумки, хоча іноді в мене все ж виходило запитання вголос. Раніше я не був таким. Раніше, коли я прокидався, я точно знав, де я, у якій кімнаті й на якому ліжку. Раніше я не був ще таким розумним у багатьох справах, як нині, тому в мене й не було такої вади. Зовсім не було. З такої точки зору моя дурість не зменшилась, а тільки змінила місце: у чомусь одному я вже був не дурень, але в чомусь іншому — став дурним.

Я не хотів, щоб люди знали, що я став розумним у тих питаннях, у яких раніше був дурним; тим більше я не хотів, щоб люди знали, в яких саме питаннях я дурний. Останнім часом ця ситуація загострилась. У більшості випадків, щоб прокинутись, я повинен був поставити собі те одне запитання, іноді навіть два.

Другим питанням було: «Хто я?»

Коли ставиться це питання, то людина, яка загубилась уві сні, відчуває сильну гіркоту в душі.

Ще добре, що цього ранку виникло тільки одне запитання.

Я потайки сказав собі: «Ти — на північних кордонах родини Мерці».

Коли я вийшов з кімнати, сонце вже стояло високо і туси Лха Шопа зі своїми підлеглими зібралися на нижньому поверсі. Вони чекали, поки я прокинуся. Дролма махнула підлеглим, щоб вони підсилили запах ячменю на сковорідках у центрі двору. Усі птахи злетілися до фортеці. Я покликав Дролму, і вона зупинилась. Спочатку вона направила до мене одного слугу з ковшем смаженого ячменю, потім слуги також узяли собі