Читати книгу - "Дім, в якому…"

аж нудить. Здається, всі змовилися його доводити.

— А ти не питай, — радить Сфінкс. — Сиди мовчки, й усе буде добре.

— Може, мені краще взагалі заніміти?

Сфінкс підхоплюється.

— Пішли. Пройдемося. Подихаємо вуличною кіптявою. А то ти зовсім скис.

Куряка знехотя сповзає з ліжка.

— Що значить «подихаємо вуличною кіптявою»? Черговий жартик?

— Чому ти не слухаєш, коли тобі щось кажуть? — запитує Сфінкс на ходу. — Коли відповідають на твої питання?

Куряка не встигає за ним:

— Кого слухати, Табакі?

Коридор пропускає їх крізь себе, вищиряючись співчутливими посмішками. Стіни кричать: «УБИЙ У СОБІ ЗОЗУЛЮ!», «ПЕРЕЙДИ НА НОВИЙ ВИТОК!».

— А хоч би й Табакі. Табакі відповідає на питання краще, ніж будь-хто з нас. Принаймні намагається.

Куряка пригальмовує:

— Ти це серйозно?

— Абсолютно.

Зустрічаючись очима з дівчатами, Куряка червоніє. Сфінкс крокує стрімко, ніби має на увазі якусь мету, і Куряка згадує «вуличну кіптяву», щодо якої так і не отримав роз’яснень.

— Ми що, справді йдемо на вулицю?

— А як ти вважаєш?

— Чорт! Досить відмахуватися від мене цими «а як?». Ніяк! Ніяк не вважаю! Тобі що, ліньки зайвий раз рота відкрити? — він ховає голову в плечі, переляканий своїм раптовим вибухом, а ще тим, що лице Сфінкса раптом опиняється біля самісінького його лиця.

— Куряко... — каже Сфінкс. — Хочеш поповзати по підлозі?

Куряка відчайдушно крутить головою.

— Я чомусь так і припускав, — випроставшись, Сфінкс відштовхує його візок коліном. — Тоді поводься пристойно й не підвищуй на мене голосу. Я розумію: цікаво перевірити, де у Сфінкса закінчується терпіння. Мені й самому це часом цікаво, але не сьогодні. Сьогодні я не в тому настрої. Так що давай домовимося...

Сфінкс іде наперед, так і не сказавши, про що вони повинні домовитися. Куряка їде

услід, хоч не знає, чи варто. Здається, Сфінкс уже шкодує, що потягнув його з собою. Але він не сказав, щоб Куряка залишився. Подумавши, Куряка вирішує все ж таки їхати за ним, ніби нічого не сталося.

Коло сходів він втрачає Сфінкса з поля зору, але, з’їхавши пандусом, виявляє, що той чекає його на майданчику першого поверху.

— Не переймайся, Куряко. Коли я питаю, як ти думаєш, це означає тільки одне: що мені насправді хочеться змусити тебе думати. Давай-но почнемо спочатку. Чи серйозно я говорив про те, що Табакі краще слухати, ніж не слухати?

— Перестань, Сфінксе. Я просто так запитав.

Сфінкс зазирає в урну, забиту недопалками:

— Тобі подобається цей запах, Куряко? Яким тхне ця посудина? Я переконаний, що ні. Навіть з огляду на твоє прізвисько, це було би збоченням.

— Тоді навіщо ти запитав?

Сфінкс штовхає урну й принюхується.

— А як щодо вуличної кіптяви? Відповідай на це питання — і я відповім на твоє. Ти думав, що я веду тебе в зовнішність? Що я прогулююся там вечорами, коли в мене поганий настрій, і тепер вирішив узяти тебе з собою? Просто ось так, неодягненого?

Куряка виймає сигарети:

— Мені просто було цікаво, що ти мав на увазі, кажучи про «вуличну кіптяву». Це неправильно?

— Ти не так запитав. Ти запитав, чи справді ми йдемо на вулицю.

— Навіщо чіплятися до слів? Ти ж прекрасно зрозумів, що я мав на увазі.

Сфінкс знову штовхає урну.

— Це жахливо, Куряко. Коли твої питання дурніші за тебе. А коли вони набагато дурніші — ще гірше. Вони — наче вміст цієї урни. Тобі не подобається її запах, а мені не подобається запах мертвих слів. Ти ж не став би витрушувати на мене всі ці смердючі недопалки й плювки? Але ти засипаєш мене гнилими, порожніми всередині словами, ні на секунду не замислюючись, приємно мені це чи ні. Ти взагалі про це не думаєш.

Блідий Куряка ялозить у пальцях сигарету.

— Я дію тобі на нерви. Так і скажи. Я можу ні про що не запитувати.

— Запитуй про те, чого не знаєш.

— Так. Наприклад, про матінку Анну. Щоби потім нічого не зрозуміти з ваших відповідей. Це, звичайно, дуже цікаво...

— Табакі спробував про неї розповісти. Він же не винен, що ти не повірив жодному слову. Навіть не спробував зрозуміти.

— Тому що він почав верзти нісенітницю. Чому його сміття тебе не дратує, Сфінксе? Чому його слова не здаються тобі мертвими? Він базікає безупинно; якби кожне його слово перетворювалося на недопалок, Дім давно щез би під ними. Залишилася б тільки гігантська гора недопалків.

Сфінкс зітхає:

— Ні. Це гора недопалків лише для того, хто не вміє слухати. Навчися слухати, Куряко, — і тобі стане легше жити. Навчись у того ж Шакала. Слухай його уважно. Як він запитує. Він бере тільки те, що йому потрібно. А базікання... Він дійсно базіка. І любить прибрехати. Але в смітті його слів зав­жди ховається чесна відповідь. А значить, це вже не сміття. Просто Табакі треба вміти слухати. І не кажи, що це неможливо. Іншим вдається.

Куряка дивиться на Сфінкса обурено:

— Сфінксе, не роби з Табакі великого гуру. Будь ласка! Просто визнай, що він на привілейованому становищі. Що йому дозволено те, чого не можна іншим.

Сфінкс киває:

— Добре. Він на привілейованому становищі. Йому дозволено те, чого не можна іншим. Ти задоволений? По-моєму, ні. Чого ти хочеш насправді?

Куряка мовчить. Сфінкс виходить зі сходової клітки на коридор першого. Трохи відстаючи, Куряка їде за ним. Образа замурувала йому рот. Він їде, думаючи про те, як важко бути білою вороною. Як важко їм живеться, і як їх ніхто не любить.

— Можливо, я розпещений, — каже Сфінкс, не озираючись. — Македонським. Його безсловесним розумінням. Або навіть Лордом, занадто гордим, щоб запитувати. Можливо, я упереджений або роздратований, але мені здається, що й ти поводишся дивно, Куряко. Так, ніби мені є в чому перед тобою виправдовуватися.

Куряка наздоганяє його та їде поряд.

— Це правда, що ти бив Лорда, змушуючи його повзати?

Сфінкс зупиняється.

— Правда. Правда Чорного.

— Але це було?

— Було.

Коридор першого — лампи-ліхтарі, лінолеум, поцяткований слідами шин... В актовому залі хтось ґвалтує рояль, з роздягалень долинає дзявкання Псів. Сфінкс мимохідь зазирає в усі двері. Шукає Сліпого й думає: невже Куряка не бачить, як усе це нагадує вулицю? Невже він не відчуває кіптяви та невидимого падаючого снігу?

На Сліпого вони натикаються в самому кінці коридора. Він гамселить автомат з газованою водою, сподіваючись повернути проковтнуту монетку.

— Мучить спрага? — запитує Сфінкс.

— Уже ні.

Сліпий востаннє вдаряє по автомату, й на підлогу падає картонний стаканчик. Сліпий піднімає його.

— Дев’ятий, — каже він. — І хоч би один повний.

— Сліпий, з цього автомата вже сто років нічого не вилазило, крім стаканчиків.

По сусідству Пухир із третьої суне з вивертами по автостраді, збиваючи зустрічні машини й стрясаючи гральний автомат.

— Тобі Рудий у цих краях не траплявся?

— Що в тебе з голосом? — цікавиться Сліпий. — З чого це ти охрипнув?

— Я оберігав майно зграї від довгоногих повій, — похмуро відповідає Сфінкс.

— Так? Габі заходила?

Сфінкса охоплює пекуче бажання штовхнути Сліпого. Рознести йому