Читати книгу - "Дім, в якому…"

щиколотку дощенту, щоб улюблений ватажок надовго скульгавів.

— Заходила, — цідить він, змагаючись із собою. — І сподіваюся, що більше не зайде. Що ти про це подбаєш.

Сліпий вслухається, схиливши голову. Потім завбачливо заходить за автомат, прибираючи ноги за межі досяжності для Сфінкса.

— Мій недогляд, — визнає він. — Надалі буду уважніший. Хто це з тобою? Куряка?

— Так, він. Витягнув його прогулятися.

— Нервує? — байдуже запитує Сліпий. — А я тобі казав. Чорний його трохи зіпсув.

Онімівши від обурення, Куряка дивиться на них знизу вгору. На двох нахабних, самозакоханих виродків, які обговорюють його так, ніби його тут немає. У Пухиря вимикається екран, автомат з брязкотом програє йому кілька тактів похоронного маршу. Він слухає, оголивши голову.

В актовому залі прищавий Лавр відсуває від рояля стілець-вертушку й хустинкою витирає піт з чола.

— А тепер зіграй що-небудь не таке нудне, — просять його.

Лавр з погордою усміхається в простір. Ніхто нічого не тямить у джазі. Просвітництвом займатися з ними — марна річ. Візочники в нашийниках дружно аплодують. Його усмішці, а не його грі.

Розгублений, Куряка катається по першому поверху. «Дихає вуличною кіптявою». Він демонстративно від’їхав від Сфінкса та Сліпого, і тепер шкодує з цього приводу. Варто було послухати, що вони ще про нього висловлять. Коли перший напад люті пройшов, Куряка запідозрив, що сказане було адресоване йому. І що як тільки він від’їхав, вони заговорили про інше. Отже, Сфінкс іще раз переконався, що Куряка не вміє слухати.

— Ну і чорт з вами, — каже він. — Не зобов’язаний я вислуховувати ваші дурні зауваження.

— Чиї? — з цікавістю запитує хтось, і, піднявши очі, Куряка натикається на посмішку Чеширського Кота у виконанні Рудого.

— Неважливо, — розгублено бурмоче він. Йому ніяк не вдається звикнути до того, що з ним заговорюють члени інших зграй. Їхня готовність до спілкування збиває з пантелику, так ніби він усе ще Фазан. Розсердившись на себе, він переправляє сказане:

— Сфінкса і Сліпого. Обговорюють мене просто в очі, наче я глухонімий. Це дратує.

Посмішка Рудого робиться ширшою.

— О-о, — тягне він. — До яких сфер я ненароком доскочив...

Куряку пересмикує. З нього знущаються. Але мимовільна повага до ватажка, нехай навіть такого клоуна, як Рудий, заважає розвернутись і поїхати.

Рудий, наче нічого не сталося, простягає йому сигарети й закурює сам, всівшись на підлогу. Волосся у нього — як присохла кров, і губи такі ж яскраві, неначе в губній помаді. Підборіддя всуціль у рожевих подряпинах від гоління, на шиї — зв’язка сухих курячих кісток. Він дивакуватий, як і всі Щури, а зблизька здається навіть іще дивнішим.

— Рудий, — несподівано для себе запитує Куряка, — що ти знаєш про матінку Анну?

Рудий задирає голову. У жаб’ячих окулярах спалахують відблиски коридорних лампочок.

— Дуже мало, — зізнається він, струсивши попіл просто на білі квітчасті штани. Жахливо брудні. — Чесно кажучи, я не надто сильний в історії. Здається, вона тут була директоркою в кінці минулого століття. Жахливо релігійна. Чула голоси святих. Така собі Жанна д’Арк на пенсії. Утім, вона ж була черницею. За неї до Дому прибудували лазарет. До того був один жалюгідний кабінетик з медсестрою і палата на два ліжка. За кожною дрібницею доводилося микатися до міста. Дім же тоді розташовувався на околиці.

— Звідки ти все це знаєш? — Куряка шокований поінформованістю Рудого і тим, що той, виявляється, вміє нормально говорити. Йому здавалося, що Щури порозуміваються в основному вигуками.

Рудий стенає плечима:

— Звідки? Та, в принципі, це всі знають. Адже тут як? Хочеш щось з’ясувати — покопирсайся в старих паперах. У тому дальшому підвалі їх навалено цілі купи. Щось конкретне відкопати нелегко, але, якщо є бажання, можна. Ближче до виходу лежать папери трохи новіші, а зовсім давні — в коробках біля стін.

Куряка щулиться від думки про те, що Рудий — Рудий! — міг порпатися в старих документах, цікавлячись історією Дому. Та боже ж ти мій! Якби його запитали півгодини тому, він, швидше за все, відповів би, що Рудий узагалі неписьменний.

— І Табакі знає звідти ж.

Куряка не питає, він стверджує. Але Рудий розцінює його слова як питання.

— Табакі! — сміється він. — Табакі знає взагалі найкраще за всіх. Він якраз в основному і розкопав ці папірці. Розкопав, посортував — і змушував усіх читати. Запитай його, він розповість набагато докладніше.

Куряка затягується з такою силою, що починає кашляти. Розганяє перед обличчям дим і каже хрипко:

— Він і розповів. Тільки не згадував про документи.

— Любить темнити, — погоджується Рудий, позіхаючи. — Така порода.

Перед ними вигулькує Сфінкс.

— А я тебе шукав, — каже він до Рудого.

Рудий сідає пряміше:

— Здається, ти мене знайшов.

— Ти підсунув Сліпому Габі. Я це якось пережив. Але регулярні набіги на спальню терпіти не збираюся. Врахуй, що коли вона ще раз у нас з’явиться...

Рудий схоплюється, так старанно зображуючи нажаханість, що Куряка не може не розсміятися.

— То ти про це гірко пошкодуєш, — закінчує Сфінкс. — Я зрозуміло висловлююся?

— Більш ніж. Ну а якщо сам Сліпий раптом...

— Зі Сліпим я вже поговорив.

Рудий відважує блазенський уклін:

— Усе, що лиш можу. Завжди. Я сповнений ентузіазму, аміґо!

— Не блазнюй, — просить Сфінкс.

— Не буду!

Куряка знову пхекає. Сфінкс і Рудий не звертають на нього уваги. Сфінкс замислено розглядає Рудого, ніби намагається щось пригадати. Рудий почухується.

— Чим іще можу допомогти?

— Зніми, будь ласка, окуляри, якщо тобі не важко, — просить його Сфінкс.

Рудий морщиться:

— Ловиш на слові? Не дуже-то це по-дружньому. Добре, нехай. Але ненадовго.

Він повертається спиною до коридора і, злодійкувато озирнувшись, зриває окуляри. І щезає.

Принаймні так здається Куряці. Що Рудий щез. На Сфінкса сумно дивляться темні очі в обрамленні мідних вій, а худе обличчя їхнього власника належить якомусь незнайомцеві, який ну ніяк не може бути Рудим. Зникли голені брови, шрами на підборідді, мерзенна посмішечка. Очі ангела стерли їх, до невпізнання змінивши обличчя. Триває це наслання кілька секунд, після чого Рудий надягає окуляри, й ангел зникає. Залишається неврастенік та збоченець.

— Усе, — заявляє він, облизуючись. — Атракціон закінчено.

— Дякую, — без тіні іронії дякує йому Сфінкс. — Я скучив за тобою, Смерть. Дійсно скучив.

— Скучай собі далі, — огризається Рудий. — Смерті більше нема. Облишимо стриптиз до кращих часів.

— Вибач, Рудий, — встряє в їхню розмову Куряка. — Це, звичайно, не моя справа, але окуляри тебе дуже спотворюють.

— Ха! — похмуро відгукується Рудий. — А навіщо, по-твоєму, я їх ношу? Щоб здаватися лапусиком? І чого це, як ти думаєш, у нас у Щурнику всі сплять у спальних мішках? Так отож. Щоб мені не доводилося прикручувати цю блядську оптику до фізіономії скотчем. Висока посада, скажу я тобі, — не така штука, при якій має сенс виглядати як герой манги.

— Я це давно зрозумів, — каже Куряка. — Що ватажкові в Домі бажано виглядати як вос­креслий мрець. Чомусь.

— Розумничок! — радіє Рудий. — Правильно зрозумів. А ще врахуй: навіть справжньому колишньому мерцеві непросто весь час виглядати, як належить. Він же не рокфор.

— Звідки ти знаєш, як виглядають мерці?

—