Читати книгу - "Таємничий острів"

здавалося, він вирішив утекти, але, зробивши над собою неймовірне зусилля, вимовив різким голосом:

— Хто ви і що вам від мене потрібно?

Очевидно, йому хотілося довідатися історію колоністів. Можливо, почувши про їхні злигодні, він розповість і про себе?

Кількома словами Сайрес Сміт переповів про все, що сталося з ними після втечі з Ричмонда, розповів, як їм вдалося врятуватися і що вони збудували тут, на острові.

Невідомий слухав з напруженою увагою.

Потім інженер почав говорити про своїх товаришів — Гедеона Спілета, Герберта, Пенкрофа, Наба — і додав, що найбільшу радість відтоді, як усі вони опинилися на острові Лінкольна, вони пережили того дня, коли «Бонадвентур» повернувся з плавання, бо вони довідалися, що в них з’явився новий товариш.

Почувши ці слова, невідомий спалахнув і опустив голову: вигляд у нього був покірний і розгублений.

— А тепер, коли ви знаєте про нас, — промовив Сайрес Сміт, — потиснемо один одному руку!

— Ні, це неможливо, — глухим голосом відповів невідомий, — тому що ви — чесні люди, я ж…

РОЗДІЛ СІМНАДЦЯТИЙ

Завжди на самоті. — Прохання невідомого. — Спорудження ферми в коралі. — Минуло дванадцять років. — Боцман «Британії». — Покинутий на острові Таборі. — Рукостискання Сайреса Сміта. — Загадкова записка

Слова ці підтверджували здогад колоністів. У минулому нещасний вчинив якийсь тяжкий злочин, можливо він спокутував його перед людьми, але не перед самим собою. Злочинця мучила совість, він каявся, і, звичайно, нові друзі із сердечною теплотою потисли б йому руку, але він відчував, що не гідний потисків рук чесних людей! Одначе після сутички з ягуаром він не повернувся до лісу і з цього дня вже не залишав плато Круговиду.

Що ж за таємниця супроводжувала його в житті? Чи відкриє він це коли-небудь? Одне тільки й залишалося: чекати. Принаймні колоністи твердо вирішили не розпитувати його і поводитися так, неначе вони нічого не підозрюють.

За кілька днів життя на острові увійшло в свою колію. Сайрес Сміт і Гедеон Спілет працювали разом, займаючись то хімією, то фізикою. Тільки іноді журналіст вирушав на полювання з Гербертом, тому що тепер колоністи боялися відпускати юнака одного до лісу; доводилося бути насторожі. А Наб і Пенкроф трудилися — один день у загоні й пташнику, інший — у, коралі, до того ж клопоталися по господарству, — словом, справ у них набиралося вдосталь.

Невідомий працював осторонь від товаришів, як і раніше не сідав за спільний стіл, спав під деревом на плато і не брав участі в бесідах. Здавалося, що він і справді не виносить товариства своїх рятівників.

— І навіщо, питається, він звернувся по допомогу до людей? Навіщо кинув записку в море? — дивувався Пенкроф.

— Він сам про все нам розповість, — незмінно відповідав Сайрес Сміт.

— Коли ж?

— Можливо, раніше, ніж ви думаєте, Пенкрофе.

І дійсно, день зізнання наближався. Десятого грудня, за тиждень після повернення до Гранітного палацу, невідомий підійшов до Сайреса Сміта і тихо, смиренно сказав:

— Сер, я хочу про щось попросити вас.

— Будь ласка, — відповів інженер, — але спершу дозвольте мені дещо вам сказати.

При цих словах невідомий почервонів і мало не втік. Сайрес Сміт зрозумів щиросердний стан злочинця, який, мабуть, боявся, що його почнуть розпитувати про минуле.

Сайрес Сміт стримав його.

— Послухайте, — вимовив він, — ми для вас не тільки товариші в нещасті, але й друзі. Ось усе, що я хотів сказати вам, а тепер я вас слухаю.

Невідомий провів рукою по очах. Він тремтів і кілька секунд не міг вимовити ні слова.

— Сер, — нарешті зважився він, — я хочу просити вас про одну милість.

— Про яку ж?

— За чотири-п’ять миль звідси, біля підніжжя гори, знаходиться ваш кораль, там ви тримаєте домашніх тварин. Вони потребують догляду. Чи не дозволите ви мені жити при них?

Сайрес Сміт подивився на нещасного з глибоким жалем. Потім відповів:

— Друже мій, у коралі немає житла, одні хліви, вони й для тварин не дуже-то придатні…

— А мені, сер, там буде добре.

— Друже мій, — сказав інженер, — ми вам ні в чому не збираємося суперечити. Вам хочеться оселитися в коралі? Нехай буде по-вашому. Втім, ви завжди бажаний гість у Гранітному палаці.

Але раз ви волієте жити в коралі, ми постараємося влаштувати вас там зручніше.

— Мені буде зручно в будь-яких умовах.

— Друже мій, — відповів Сайрес Сміт, який навмисне так називав невідомого, — дозвольте нам у цьому випадку діяти за власним розумінням.

— Дякую вам, сер, — відповів невідомий і негайно ж пішов.

Інженер переповів товаришам прохання невідомого, і вони вирішили побудувати в коралі дерев’яний будиночок і зручніше обставити його.

Того ж дня поселенці відправилися в кораль, прихопивши із собою інструменти; не минуло й тижня, як житло було готове і чекало господаря. Будиночок стояв на пагорку, футів за двадцять від хлівів, відтіля зручніше за все було спостерігати за чередою муфлонів, яких нараховувалось уже більше вісімдесяти голів. Змайстрували дещо з меблів — ліжко, стіл, лаву, шафу, скриню, привезли в кораль зброю, бойові припаси і набір інструментів.

Треба сказати, що невідомий не ходив дивитися на своє майбутнє житло і, не звертаючи уваги на колоністів, які працюють на будові, трудився на плато, очевидно бажаючи довести до кінця почату справу. І дійсно, завдяки його ретельності земля була оброблена і тільки чекала сівби.

Двадцятого грудня впорядкування будиночка закінчилося. Інженер повідомив невідомому, що його житло готове, і той відповів, що сьогодні ж там ночуватиме.

Того вечора жителі Гранітного палацу зібралися у великому залі. Наближалася восьма година — невідомому час було йти. Вони не хотіли обтяжувати його, не хотіли прощатися з ним, вирішивши, що це принесе йому прикрі хвилини, тому, закінчивши роботу, залишили його на самоті, а самі вирушили додому.

Отже, вони розмовляли, сидячи у великому залі, коли в двері неголосно постукали. До залу швидко увійшов невідомий і сказав без будь-якого вступу:

— Добродії, розстаючись з вами, я хочу, щоб на прощання ви довідалися всю правду про мене, слухайте ж.

Прості ці слова вразили Сайреса Сміта і його товаришів.

Інженер підвівся і сказав невідомому:

— Ми ні про що вас не запитуємо, друже мій. Ви маєте право мовчати…

— Мій обов’язок розповісти все.

— Сідайте ж.

— Я постою.

Інженер повідомив невідомому, що його житло готове…

— Ми охоче вислухаємо вашу розповідь, — вимовив Сайрес Сміт.

Невідомий відступив до напівтемного кутка кімнати. Він стояв простоволосий, схрестивши руки на грудях, і глухим голосом, начебто через силу, повів розповідь, яку