Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Вождь червоношкірих: Оповідання

Читати книгу - "Вождь червоношкірих: Оповідання"

178
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 95 96 97 ... 119
Перейти на сторінку:
рух. Люди билися за кожен примірник. Дорогою до поліційної дільниці я встиг продати десяток полісменові, який мене вів. Але після цього я їх вилучив з обігу. Не можу, розумієш, просто так брати в людей гроші. Хочу, аби вони хоч трохи подумали, перш ніж віддавати їх мені, бо інакше це ображає моє самолюбство. Нехай хоча б спробують відгадати, якої букви не вистачає в слові «Чик…го», або прикупити до пари дев'яток, перш ніж діставати гаманець із кишені.

А то ось ще була одна справа, яка далася мені так легко, що довелося від неї відмовитись. Бачиш на столі синє чорнило? Я зобразив у себе на руці татуювання у вигляді якоря, пішов до одного банку і представився там як небіж адмірала Дьюї. Мені зразу ж запропонували видати тисячу доларів під вексель із переказом на дядька, та, на біду, я не знаного ініціалів. Але з цього прикладу ти можеш судити, до чого легко працювати в цьому місті. Скажімо, грабіжники, так ті просто не ввійдуть до будинку, якщо там не приготували гарячої вечері і немає достатнього штату прислуги з вищою освітою. У будь-якому районі бандити дірявлять громадян без жодного утруднення, і це розглядається як простий випадок образи дією.

— Монті, — кажу я, коли Сілвер загальмував, — може, ти й правильно вишпетив Манхеттен у своєму резюме, але щось не віриться. Я тут лише дві години, але мені не здається, що це містечко вже викладене для нас на тарілочку і навіть ложка поряд. На мій смак, йому не вистачає rus in urbe[336]. Мене, одверто кажучи, більше б влаштувало, якби у тутешніх громадян подеколи стирчали соломинки у волоссі і вони мали пристрасть до оксамитових жилетів та брелоків завбільшки з гирю. Боюсь, не такі вже вони й прості.

— Усе ясно, Біллі, — говорить Сілвер. — Ти занедужав на емігрантську хворобу. Справді, Нью-Йорк дещо більший від Літл-Рок чи Європи, і приїжджій людині з незвички трохи лячно. Але нічого, це в тебе мине. Кажу тобі, мені подеколи хочеться відлупцювати тутешніх жителів за те, що вони не присилають мені всі свої гроші укладеними в кошики для білизни і побризканими рідиною від комах. А то ще виходь за ними на вулицю! Знаєш, хто в цьому місті ходить у діамантах? Дружини злодіїв і наречені шулерів. Обдурити жителя Нью-Йорка легше, ніж вишити голубу троянду на серветочці. Мене тільки одна річ турбує — як би мої сигари не поламалися, коли в мене всі кишені будуть напхані двадцятками.

— Що ж, дай Боже, щоб ти мав рацію, Монті, — кажу я, — тільки краще б мені все-таки сидіти в Літл-Рок і не гнатися за великими доходами. Навіть у неврожайний рік там завжди набереться з десяток-два фермерів, згодних поставити своє ім'я на підписному листі на користь спорудження нового будинку для пошти. Під цей лист можна одержати в місцевому банку сотні дві доларів. А у тутешніх людей, здається, надто розвинений інстинкт самозбереження і збереження свого гаманця. Боюся, що у нас з тобою для такої гри замало тренування.

— Марні побоювання, — говорить Сілвер. — Я знаю справжню ціну цьому Кретин-тауну поблизу Роззяввілля, і це так само достовірно, як те, що Північна річка — це Гудзон, а Східна річка — взагалі не річка[337]. Та тут за чотири квартали від Бродвею живуть люди, які ніколи в житті не бачили жодних будинків, крім хмарочосів. Жвавий, діяльний, енергійний житель Заходу за якихось три місяці має зробитися тут досить помітною постаттю, щоб заслужити або поблажливість, або засудження.

— Облишмо гіперболи, — кажу я, — і скажи, чи можеш ти запропонувати конкретний спосіб полегшити тутешнє суспільство на долар-два, не звертаючись до Армії Спасіння[338] і не втрачаючи свідомість на ґанку особняка якоїсь мільйонерші?

— Можу запропонувати хоч двадцять способів, — говорить Сілвер. — Скільки в тебе капіталу, Біллі?

— Тисяча, — відповідаю.

— А у мене тисяча двісті, — говорить він. — Утворимо компанію і вершитимемо великі діла. Є стільки можливостей нажити мільйон, що я просто не знаю, з якої починати.

Наступного ранку Сілвер зустрічає мене у вестибюлі готелю, і я бачу, що він так і сяє від задоволення.

— Сьогодні ми познайомимося з Дж. П. Морганом, — говорить він. — Тут у мене є один знайомий в готелі, який хоче нас йому представити. Він його близький приятель. Каже, що той дуже полюбляє приїжджих із Заходу.

— Ось це вже схоже на діло! — кажу я. — Буду дуже радий познайомитися з містером Морганом.

— Так, — говорить Сілвер, — нам, мабуть, не завадить завести знайомства серед фінансових ділків. Мені подобається, що в Нью-Йорку так привітно зустрічають приїжджих.

Прізвище знайомого Сілвера було Клейн. О третій годині Клейн з'явився до Сілвера в номер разом із своїм приятелем з Уолл-стрит. Містер Морган був трохи схожий на свої портрети; ліва нога у нього була обернута махровим рушником, і він ходив, спираючись на кийок.

— Це містер Сілвер, а це містер Пескад, — говорить Клейн. — Гадаю, немає потреби, — говорить він, — називати ім'я великого фінансового…

— Ну, ну, гаразд, Клейне, — говорить містер Морган. — Радий познайомитися з вами, джентльмени; мене дуже цікавить Захід. Клейн сказав мені, що ви з Літл-Рока. У мене, здається, є пара залізниць у тих краях. Може, хто з вас, хлопці, хоче перекинутися в покер, так я…

— Пірпонте, Пірпонте, — перебиває Клейн. — Ви що, забули?

— Ах, даруйте, джентльмени! — говорить Морган. — Відтоді, як у мене зробилася подагра, я іноді граю в карти із знайомими, які відвідують мене в моєму особняку. Скажіть, нікому з вас не доводилося там на Заході, зустрічати Одноокого Пітера? Він жив у Сієтлі, Нью-Мехіко.

Не чекаючи нашої відповіді, містер Морган раптом сердито застукав кийком об підлогу і став ходити по кімнаті назад і вперед, лаючи когось гучним голосом.

— Що, Пірпонте, певно, на Уолл-стрит знову прагнуть збити курс ваших акцій? — запитує Клейн з усмішкою.

— Які там ще акції! — грізно ричить містер Морган. — Це я засмучений через ту картину, по яку спеціально посилав людину до Європи. Тільки сьогодні одержав від нього телеграму, що він шукає її по всій Італії і не може знайти. Я б хоч завтра заплатив за цю картину п'ятдесят тисяч доларів — та що п'ятдесят! Сімдесят п'ять тисяч заплатив би. Я дав своїй людині наказ: купувати за будь-яку ціну. Просто не розумію, чому картинні галереї терплять, що справжній да Вінчі…

— Як, містере Моргане? — говорить Клейн. — Хіба не всі картини да Вінчі знаходяться у вашій колекції?

— А що це за картина, містере

1 ... 95 96 97 ... 119
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вождь червоношкірих: Оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вождь червоношкірих: Оповідання"