Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

їхнє бажання, і коли вони сміялися й перезиралися між собою, я бачила, що так воно і є, і ця думка, ця влада наповнювали мене радістю. Аїнут йшла моїми стопами; від їжі та схвалення вона аж сяяла. Вони ще ніколи не бачили таких чарівних дітей. І, огорнений нашою променистою вітальністю, напоєний гарячковою сутністю, зродився наш крик: не йдіть, не залишайте нас, заберіть нас із собою.

Заберіть нас із собою. Візьміть нас подивитися торговища Аканека. Візьміть нас на Прев, у місто Вад-Вон-Пой. Візьміть нас жити у те місто веж, коловоротів, криниць і фонтанів, бути морцями, носити штани і сині туніки. Відвезіть нас туди, де жінки підставляють волосся вітру, мружаться і палять сигари, де вони вирощують квіти гібіскуса, квіти, з яких роблять вино, що його ви носите в старовинних скляних флаконах, прив'язаних до талії, під одягом.

Вони пили. Вони співали. Ми спробували вина — випили по боязкому, нерішучому ковтку. Балакучий морець закликав нас не бути такими сором'язливими. Жарини у вогнищі почервоніли, а повітря стало блакитним, завмерло, тихе, впадаючи у безвітряні сутінки. Зрештою вони повставали, закидали жарини піском і сказали, що повертаються на Піен. Мені хотілося благати їх, плакати… А жінка завдала собі на плечі торбу з глиняним горщиком, що випинався звідти, подивилася на нас сумно і сказала нам те, що дізналася про чоловіків і про пори року.

Потім вони звернули голови у бік моря, до червоного призахідного сонця, і Аїнут, яка боялася залишатися надворі після того, як западала темрява, почала видряпуватися на скелі. Морець із прянощами обернувся до мене і схопив мою руку, посміхаючись в сутінковому повітрі, що чимраз більше повнилося тінями.

Самотній пляж. Інші морці обернені до нам плечима. Темні скелі. Сіль, дим сигар, імбир, піт. Він нахилився і поцілував мене, тим поцілунком, що зупиняє час… А потім знову усміхнувся.

Прощавай, чахет, — промовив.

* * *

Я не пам'ятаю його обличчя. Це єдине обличчя, яке я не можу собі повернути; єдине обличчя, яке я втратила одразу. Решту я пам'ятаю: Деб-Нін, Айо Кіета, Аїнут та інших дітей, чоловіка киїтна з печер. Я пам'ятаю їх усіх, я перебираю їх, немов мушлі або бісер, лежачи на спеці перед відкритим дверним отвором або пізніше — лежачи в хатині під стіною, а вгорі дірява стріха зі слабким і сумним запахом прілого зерна. Я зупиняюся на тому чи іншому, роздумую про подробиці: ось морець із жорстким обличчям, його зарозумілий ніс стирчить над губами; ось подовгасті очі жінки, її лискучі щоки і те, як її вуста розтягуються в усмішці, ось її сумний погляд. А його — ні, не можу його згадати, він знищив своє обличчя, той дотик його губ і язика узурпував місце всіх інших спогадів. Залишається лише слід диму, усвідомлення синіх тіней, відчуття тривоги і шум хвиль, що б'ються в берег.

* * *

Після того, як натовп розійшовся, після того, як човен Айо Кіета відплив — повільно, печально, волочачи за собою хмари фіміаму, тоді простір довкола нашого дому відкрився, і аж у вухах дзвеніло від його неприступності: отоді-то, на той єдиний вечір ми були переповнені щастям. Можливо, це й не було щастям, але для нас почуття тих годин нічим не відрізнялися від істинної радості. Батько піднявся в хату, очі мав дикі, обличчя потемніле від тріумфу, і волосся на цьому тлі виглядало ще яскравішим, блискучим. Ми сміялися й обіймалися, усі троє. Вони не прогнали нас. Їм не вдалося знищити нас. Та й я не почувалася дуже вже хворою; сіла й поїла те, що зготувала мати на жаровні — шпинат і смажені банани. Ми їли похапцем і жадібно, не опускаючи заслону в дверному отворі, аби денне світло могло освітити хату, отож могли бачити здалеку, як по сяючій воді снують човни: життя села триває, незважаючи ні на що. Батько снував плани. По-перше, сказав він, лікуватимемо тебе квітом гавету, а потім гарбузовим квітом, коли настане його сезон. І рисове вино, щодня. І м'ясо, коли вдасться щось вполювати в лісі, а як ні — купуватиму в Пато, це щоб згустити тобі кров. Ну і будемо виходити в море, коли зможемо, туди, де повітря чисте, тобі треба купатися. Він підтакував собі головою, жуючи; і сяяв од задоволення.

А всі оті амулети, озвалася мати. Чи матимуть вони силу на постійно?

Я буду додавати ще, відповів батько, з такою впевненістю, що межувала з легковагою. Я їх заміню. Їж, звернувся до мене, їж досита, скільки зможеш. І раптом затрясся від нестримного сміху. О, той товстий кнур, задихався від реготу. Яка в нього була мармиза, коли я побажав йому благословення джат.

Тиша: в хатині ледь потемнішало.

* * *

І Аїнут: я більше ніколи з нею не розмовляла. Останні слова, які я їй сказала: Яка ж ти тупа. В кошику аж кишить від мурах. Можливо, останні слова завжди бувають такими — беззмістовними, невідповідними. Моїми останніми в житті словами були такі: Тримай світло.

Що б я сказала їй, якби мені дали таку нагоду? Можливо, я б сказала їй про її зграбність, її чудову врівноваженість, її красу, не забруднену марнославством, про вираз її обличчя, дещо урочистий, але завжди готовий променитися усміхом. Але ні: мені було всього п'ятнадцять, і надто ще свіжими були пригоди на човні. Можливо, я б сказав просто: пам'ятай. Пам'ятай, Аїнут, той час, коли ми бачили морців, продавців індиго, пам'ятай, як ми знайшли сліди леопарда…

Я можу мати тільки ті спогади. А вона може мати багато інших. Просто зараз, працюючи на своєму рисовому полі в Кіемі, вона має перед собою на вибір ціле віяло спогадів: може згадати свою шлюбну ніч, народження сина, розширення свого невеличкого господарства. Вона