Читати книгу - "Чужинець в Олондрії (ЛП)"

може пригадати, як їй вперше посміхнувся чоловік, за якого вона потім вийде заміж. Навіщо їй витрачати на мене свої думки, витрачати свій час на тих кілька уривчастих спогадів про дівчину, з якою колись гралася і яка згодом померла від киїтни?

І все ж я вірю, що Аїнут час од часу думає про мене, можливо, коли падає дощ або вночі, коли її обсідає страх. Не думаю, що вона лестить мені у своїх думках. Вона має пам'ятати, як я гнобила її, мою невгамовність, мою нетерпимість. Має пам'ятати, що я ніколи не визнавала якої б то не було слабкості, має пам'ятати мою владну манеру дочки керманичів, і те, як у разі, коли вона сумнівалася в мені або бралася суперечити, я могла карати її цілими днями холодного мовчання. І врешті їй доводилося підлещувати мене, аби я повернулася; іноді в хід йшли подарунки, тиепо, банани. Не думаю, що вона забула мене. І ще — не думаю, що вона забула ті три роки, що я пролежала у дверному отворі, де мене можна було побачити у блиску призахідного сонця.

(5)

Я завжди вірила, що ми побуваємо на пагорбі. Спершу подумала, що підемо туди пішки, спинаючись хребтами, і будемо ночувати просто неба, при дорозі. Потім думала, що поїдемо на мулах, а пізніше надумалася, що Тіпиав і батько понесуть мене туди в гамаку. А далі, вже не думаючи про спосіб, яким дістанемося, зосередилася на пригодах, що нас там чекають. Зоряні ночі, таборові вогнища, роса. А потім перед очима вперше постане дім, завжди в ореолі сонця; його крилатий дах блищить у бездоганно чистому повітрі.

* * *

Одного дня, після того, як всі перестали розмовляти з нами, з'являється він. Він вже старий. Стукає в одну з паль, на яких стоїть наша хата. Ми не можемо в це повірити, ми перезираємося. Це пес, каже батько, і ми продовжуємо їсти, вірніше вони продовжують, а я дивлюся на них. Стукання повторюється знову, стримане, але наполегливе. Таки хтось прийшов, каже мати. Її очі наповнені страхом. Батько лається. Тепер він частіше лається: тепер, коли йому довелося відмовитися од свого відстороненого існування і стати героєм. Я роблю спробу піднести заслону. Батько випереджає мене, хапає і шарпає нею. Надворі темна вечорова синь, річка відсвічує голубизною. І посеред вечора стоїть цей старий чоловік, високий і худий, з пучечком вусів, кусає губу й дивиться на нас.

Ні, каже батько. Що ти тут робиш?

Старий переступає з ноги на ногу. Недавно падав дощ; він стоїть в болоті. Продовжує кусати губу. Я бачу, що камізелька й штани в нього хоч і чисті, але дуже зношені; в руці він тримає пару чистих сандалій. Виглядає нещасним і обтяженим всією безнадією Кіему; можливо, це в нього старече, бо він, так чи інак, дуже старий. На очеретяній маті біля його ніг лежать два напханих мішки. Із сусідніх хатин за нами покрадьки спостерігають.

Отак, тримаючи сандалі й звівши очі до неба, старий промовляє. Каже, що прийшов, щоб знайти Екаві. Каже, що не має повідомлень, що прийшов з власної волі. Особливо наголошує: зі своєї власної волі. Каже, що завжди хотів приїхати, але до сьогоднішнього моменту вважав це неможливим, що багато років жив із почуттям сорому, і що єдиним його бажанням є жити в служінні своєму господареві, якщо господар пробачить йому зраду. Слова ллються безперервним потоком; скоріш за все, заздалегідь завчив, що казатиме. Весь час він не зводить очей з неба й притискає сандалі до серця. Коли він закінчив, батько знову почав лаятися, дивлячись на нього згори, з дверного отвору.

Я не тримаю слуг, каже батько. Він розлючений, аж тремтить од гніву. А старий дивиться собі в темно-синє небо й кліпає. Я покінчив із усім цим, наполягає батько. Слово екаві вигнано з мого життя. Я не хочу його чути.

Мати підходить до дверей. Дозволь йому зайти хоч води напитися, шепоче вона. Батько опускає драбину, не каже ані слова. Старий видирається по ній, тягнучи один мішок, потім інший. Мати хоче підняти один з тих мішків, але не може той тягар втримати.

Це Тіпиав. Він залишиться з нами, допомагатиме матері й спатиме в гамаку, підвішеному до паль під хатиною. Він ніколи нас не покине. Я не знаю, звідки в нього взялася така вірність; може, просто у відповідь на відчай. Він буде нашим товаришем, нашим недоумкуватим дядечком, нашою довіреною особою, засобом отримання новин з села, нашим посланцем, нашим постачальником, спиною носильника для мене, хребтом для всіх нас, терплячим, невтомним. І він буде слугою матері. Багато що вирішилося ще тієї першої ночі. Ну то забирай його собі, кричить батько. Хочеш його — то забирай. А я нічиїм екаві не буду.

І спускається мотузяною драбиною в темряву.

* * *

Тієї ночі батько відплив геть своїм човном, отож не був присутній, коли ми відкривали оті важкі міхи. Перший міх нам відкрив старий; при світлі очеретяної скіпки його великі, з чорними нігтями руки незграбно плуталися в шнурах, вміст мішка розсувався і клацав. Раптом горловина роззявилася, і ми побачили, як рука старого шарпнулася, аби втримати якийсь предмет від падіння, та він не встиг, отож оте щось з дзенькотом брязнулося об підлогу. Ми, мов зачаровані, дивилися, як воно котиться. Мати скрикнула. Це була чаша, темна і важка, зроблена зі щирого золота.

Дай мені її потримати, вигукнула я. Дай її мені. Та мати не поспішала, підняла чашу й почала розглядати, відкривши рота. Я не могла стерпіти виду цієї прекрасної речі у її куцій, скаліченій руці. Я ляснула долонею по підлозі. Віддай мені!

Мати покірно вклала її мені до рук. О, яка ж вона була чудова, лискуча, важка.