Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

як вогонь відстрибує від сірника, перетворюючись на багаття.

Олег — на її рахунку. Ми називали її летючим голландцем. Ніхто з нас не підозрював, що це жінка: холоднокровна, методична, несхибна. Що вона відчувала, коли мішень, в яку влучала, падала? Чисто спортивний інтерес? Навіть мертве, її тіло не втратило підтягнутої форми гімнастки. Які цінності вона боронила?

Я підводжуся і клигаю в табір.

— Твій трофей.

Беру простягнену мені снайперську рушницю й уважно роздивляюсь її. Перфектна річ, така щось коштує. Я шукаю, де її вироблено.

— Вона твоя. Ти заслужив її.

— Ми разом були в Парижі, — відказую.

Западає тиша.

— Нащо тобі це? Хіба тобі чогось бракує? Ти ж забезпечений чоловік!

Наша розмова відбулася напередодні мого відʼїзду на Схід.

— Гадаєш, станеш завтра святим? Гадаєш, тебе беатифікують, а мощі виставлять, щоб народ цілував?

Він виявився здібним і підприємливим, якийсь час ми рухалися синхронно, а тоді він вирвався вперед, тоді як я залишився на місці: він мав амбіції, в мене їх не було.

— Я відкупився.

— Це твій вибір.

— Ти ж також міг відкупитися!

— Якщо всі відкупляться?

— Тоді не буде війни.

— Або нас.

Він розпливається в недовірливій усмішці:

— Нас? Тебе і мене?

— Саме так.

— Це ти загнув! Хто-хто, а ми з тобою точно будемо, — він змовницьки підморгує мені.

Я уважно дивлюсь на нього, а тоді кажу:

— Я не отримував повістки.

— Ти хочеш сказати, що йдеш добровольцем?

Саме це я хотів сказати.

Він чекає, щоб я запевнив, що це жарт.

— Це не жарт.

Якусь мить складно обмірковує почуте, його чоло морщиться.

— Ти зʼїхав з глузду.

Я нічого не відповідаю.

— Це забава для раґулів, хай вони йдуть.

— Тоді я, напевно, раґуль.

— Раджу тобі піти і добре проспатися.

— Я проспався.

В мене відчуття, наче я спав усі ці роки. Наче щойно зараз прокинувся.

— Ти обираєш не той бік.

— Що ти маєш на увазі?

— Добре поміркуй.

— Є два боки, розділені лінією фронту.

— Помиляєшся. Ніколи б не подумав, що ти такий наївний. Є ті, хто гине, вони по обидва твої боки, між ними немає різниці, хіба наліпки на уніформі. І ті, хто процвітає. До речі, війна непогана нагода заробити, поле для креативу. І ми могли б у цьому плані щось зметикувати, поки інші не наклали лапу. Ось де пролягає справжня межа.

— У тебе цинічний підхід.

— Тверезий.

— Цинічний.

— Революцію роблять романтики, війну роблять фанатики, а користають з усього циніки: вони найдовше і найзабезпеченіше живуть.

— Цього не буде. Не той зараз випадок.

— Такий, як завжди.

— На чужому горі не наживешся.

— Кепсько ти вчив історію.

— Ніби ти її знаєш краще.

— Горе — штукенція спекулятивна.

— Доки воно не торкнеться тебе особисто.

— Якщо доброхіть стромлятимеш голову в зашморг, тоді точно торкнеться. Співчуття, милосердя — облудні вогники: варто раз оступитися, і тебе засмокче та трясовина. Ти звідти не виберешся, тоді як інші насолоджуватимуться життям. Ти волатимеш до них, а вони зачинять вікно і гучніше підкрутять музику, щоб не чути тебе. Хіба не ти казав, що життя — свято?

— Не сьогодні.

— А коли?

— Післязавтра я вирушаю.

— Ще не пізно. Якщо переступиш межу, буде важко вернутися. Якщо взагалі вийдеш звідти живим. А якщо вийдеш, не виключено, що з тавром злочинця. Ти будеш по самі вуха в лайні, станеш вбивцею.

— А ти не став ним?

— Я? Я... — кривий усміх перекосив його лице, мов блискавка сіре небо.

Він скорчився, наче від фізичного болю, що раптово пронизав його, проте вже по хвилі правив, наче не чув моїх слів, ніби я нічого не сказав, далі:

— ...Ізгоєм, який сам винен у тому, що з ним сталося. Тебе не носитимуть на руках, а цілком може статися, що проклинатимуть — я знаю, що кажу. Тебе витурять з найвошивішого гадючника, саме твоє існування заважатиме, мулятиме, як тісний мешт. Ти будеш дзеркалом їхнього занечищеного сумління.

— Твого теж?

— Мого? Мого ні. Воно в мене чисте, аж виблискує, як — хе-хе — роса на сонці.

— Ми ж друзі.

— Атож. Не сподівайся на почесті! Політика — матерія нестабільна.

— Я не задля політики. Вона не цікавить мене, ти знаєш це.

— Стабільний лише прибуток.

— А заробляти на війні не злочин?

— Бізнес не злочин. Ще раз кажу: ми могли б щось поміркувати. В тебе легка рука. Разом ми гори перевернули б. Що гадаєш?

— Нічого нового.

— Поміркуй.

— Я все обміркував.

Я хочу покласти край розмові:

— Ти зробив свій вибір, а я свій.

— Не ображайся на мене, — каже, а тоді додає: — Ех, де ті благословенні часи, коли ми були студентами! До речі, чому тобі забаглося на історичний?

— Не мені, а батькові. Ти знаєш. Це йому забаглося.

— А я вирішив сам. Я не мав бажання ставати трудягою, як мої старі, на яких всіляка потолоч збивала собі добробут. Мерзотники крали й погиркували, а мої старі віддувалися. Я прагнув незалежності і домігся цього. Тебе ніщо не гребло, ти виростав у паралельному світі, а я рано скуштував, що таке чмошність. Я не безмовний віл, я — людина. Я сам зробив себе і хочу пожити. Я вийшов з болота і ніхто не поверне мене в нього.

— Ніхто тебе й не збирається повертати.

— Я доклав до цього чимало зусиль.

— Ти отримав доступ до фінансів, але ти прекрасно знаєш, що це були членські внески. Ці гроші належали всім, хто вносив їх. Люди залишилися ні з чим і навіть не здогадуються про це. Їм навішали локшини про перехідний період, і вони, проковтнувши її, виживають, хто як може. Ти прирік їх на животіння. Ти знаєш, скільки сімей розпалося через це, скільки людей наклало на себе руки, скільки опустилося на дно?! Ти погнав їх з торбами по світу.

— Самі пішли. Так склалося. Якби не я, тоді на моєму місці був би хтось інший. Байдуже, з яким прізвищем, але неодмінно був би. Чи ти гадаєш, що зʼявився б Ісус Христос і все розподілив би по справедливості: «Ось вам, глупі злидарі. Це ваше. Ви його вносили, ви отримуєте його назад. Ваші акції, ваші сертифікати. Вибачте і простіть: вони не відали, що коять». Не було б