Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

такого. Або ти серед тих, хто стриже купони, або серед лузерів. Хочеш стати лохом, твоє місце швидко займуть. Іншого не існує. Це правило всіх суспільств, закон виживання, в нас воно, може, трохи загостреніше: хвороба росту. Твій старий не схвалив би такого вибору.

— Срав я на це!

Я відчув, як кров приплинула до лиця. На якусь мить мені стало гаряче, на чолі виступив піт. Про мерців так не говорять.

— Ти викинув разом з моїм батьком кілька тисяч працівників на вулицю, щоб запопасти територію в центрі міста і забудувати її.

— Ми запропонували їм місце на будівництві.

— Звісно! Інженерам.

— Інженерам ми залишили один корпус.

— Ви загробили величезне підприємство.

— Не ми, а їхнє керівництво. Воно розікрало все. Коли ми прийшли, вони все одно нічого не виробляли. Ти теж там був — хіба не памʼятаєш, як ти підійшов до кульмана, відсторонивши жовторотого інженерика?

— Це було тоді.

— А тепер? Що змінилось тепер?

— Багато, дуже багато.

На секунду він замислився, а тоді пхекнув, скинувши плечима, наче розпростуючи їх:

— Та що з тобою, кінець кінцем сталося?

— Щось сталося.

Вирушаючи на війну, я кажу «ні». Я звертаю зі шляху, який ти проторував мені; який ти накреслив для мене, і який я дотепер жодного разу не поставив під сумнів. Це не мій шлях. Я збагнув це пізно, можливо запізно, але краще так, ніж ніколи. Хай воно помилкове, але це моє рішення. Це моє перше в житті самостійне рішення, відповідальність за яке повністю лежить на мені. Я ні на кого не перекладаю її і нікому не докоряю. Ні тобі, батьку, ні комусь іншому.

— Приглянь за порше й котеджем.

— За це можеш бути спокійний. Вертайся пошвидше, на нас чекають великі звершення.

Оборудки. Ти хотів, друже, сказати: оборудки. Речі варто називати справжніми іменами — що раніше це зробиш, то краще: тоді, може, життя не зайде в глухий кут. Всі ці роки, плаваючи в достатку, як вареник у маслі, я йшов проти себе. Я не мав себе. Не знав, хто я.

Я не жив, а перекантовувався.

Війна вирвала мене з летаргії, багатьох з нас.

Я тут не цілий рік, а мені здається, що мʼясорубка триває багато років. Все, що відбувається, дедалі більше нагадує забаву — криваву й безглузду.

Мені сниться обличчя. Жіноче лице, таке знайоме. Від нього відходить золоте проміння, як від сонця в небі. Так само, як воно, вони гріють, обіймають і пестять. Тієї миті, коли впізнаю його, я прокидаюся. Запалюю цигарку і жадібно викурюю її, відтак ще одну й ще. Мені дивно, як я раніше обходився без паління. Мені здається, що це не можливо. Цигарка так само належить до життя, як смерть; є частиною життя і частиною смерті. Того справжнього, в кінці якого не по-вдаваному вмирають.

Сон, якого раніше не було, приходить знову і знову. Вперше він намарився двадцять першого листопада, я запамʼятав цю дату. Обличчя вві сні кличе, і я йду смужкою прокладеного ним світла.

Я хочу поговорити про це з капеланом, але не наважуюся. Не знаю, з чого почати. Не уявляю, як йому розповісти всю історію і що він скаже, проте колись це треба зробити. Я відкладаю розмову до наступного разу.

Сиджу надворі, де в траві сюрчать цвіркуни, а високо вгорі завмерло поцятковане зорями небо. Їх рясно, як ніколи, декотрі мерехтять. Вітер котить травою хвилі, вони ледь-ледь срібляться під місяцем, наче там, на сяг руки, море. Вслухаюся в неповторні голоси; вони вмовкають за хвилину до того, як довколишня ніч перетворюється на каламутне молозиво. Це триває годинами, тоді западає пустка. Між останнім вибухом і знаком життя розверзається порожнеча. Тим на протилежному боці безперестану підвозять набої. Щасливчики!

Невдовзі знову оживає неповторними голосами тиша. Першими озиваються цвіркуни. Вони перегукуються — віддалено, а тоді ближче і ближче, доки котрийсь зацвіркоче зовсім поруч.

За капелановими плечима — досвід. Тоді йому було вісімнадцять, він мріяв стати оперним співаком. Відправляючи його в Афганістан, ніхто не запитував про мрії. Котроїсь безсонної ночі під Кандагаром він поклав стати священиком. Якщо виживе.

Сюди його ніхто не силував.

Нікого з нас.

Свого часу капелан побував у Римі на аудієнції в Івана Павла II. То були прекрасні часи.

— І що він сказав Вам?

Капелан єдиний, до кого ми звертаємося на «Ви», дарма що він старший від нас на якийсь десяток, не більше років.

— «Ви можете розповісти не менше, ніж я Вам».

Так сказав чоловік, який зруйнував червоний тоталітаризм.

Щоразу, коли думаю про Італію, пахне лавандою. Я жадібно ловлю її аромат.

Це не зовсім так. Хоча я добряче халявив, трохи історії я таки знав. Я не такий примітивний, хоча, за великим рахунком, мені байдуже — що мені до мерців? Життя діється тут і зараз. Я ціную поточний момент, він — справжній. Решта — привиддя. Вже навіть те, що було вчора, сьогодні його немає, воно — не більше, ніж спогад, а будь-який спогад — приблизний.

Час неможливо вловити. Неможливо зафіксувати. Неможливо задокументувати. Архіви — фігня. Самообман. Вони не містять присмаку пострілу, змішаного із запахом осені і барвою листя на одинокому дереві, що править за орієнтир. Жовте, і лише тут і там з крони скрапує поодинокий багрянець. Чарівна, досконала сльоза. Проте ти достеменно знаєш, що це всього-на-всього фарс. Буде весна. Вона неодмінно настане.

Начхати хотів я на все. Протоколи не містять зойку того, хто похитнувся; він мовби перечепився об щось — ось зараз впаде. Він здивовано дивиться на червону рідину, що цебенить з його власного просвердленого тіла. А щойно перед цим біг і здавався собі невмирущим.

Я перебирав країни, в яких міг би жити, — одна з моїх улюблених форм байдикування. Фантазія розгортала альтернативний проект життя. Я бачив себе в якому-небудь місті, де ніколи не був, за яким-небудь заняттям, якого ніколи не мав, відчуваючи неповторність минущої миті. Уява — птах, що несе на крилах. Бляшанка запускала механізм, як пальне двигун. Франція, Іспанія... Здебільшого це був Південь. Італія... Моє серце належить Півдню.

Тоді я ще не наткнувся на те повідомлення. Ту пропозицію. Франція, Париж — звісно, Париж. Париж вартий всіх інших міст світу, і це так, навіть якщо я сильно перебільшую. Проте незбагненним чином мене приваблювала Італія, і хоча нічого не стояло на заваді, я відкладав подорож. Чи здатна людина щось передчувати, а якщо здатна, чи хоч раз це врятувало її?

Сонце швидко мандрує вгору,