Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
В індивідуальному житті для шляхетної людини гідність дорожча за життя, і для збереження гідности людина йде на дуель. А в політиці, де йдеться не про особисте, а про свободу чи рабство, життя чи смерть цілої нації, коли патріот перетворює себе в інструмент боротьби, — він, ясна річ, іде на будь-яке лукавство й брехню, аби обдурити ворога з метою перемоги.
Розхожа фраза твердить: політика — брудна справа. Для кого брудна? Для обивателя — так. А чи є брудною справою для націоналістичного повстанця хитрощами й обманом заманити взвод енкаведистів у засідку і всіх перебити?! Чи є брудною справою українському повстанцеві одягтися в уніформу совітського офіцера під чужим ім’ям з партквитком комуніста пролізти в ад’ютанти генерала (наприклад Ватутіна) й передавати повстанцям інформацію про маршрут його руху?! Навпаки, це вищою мірою героїчна діяльність. Тобто брехня й лукавство в одному випадку є підлість, в іншому — дозволений моральний спосіб дії. Все залежить від того, для якої мети вдаються до обману й лукавства.
Білокобила не замислювався так глибоко. Він простий щирий чоловік і людей ділив на порядних і падлюк-сексотів. Перші — це він і всі чесні зеки, другі — це плазуни й бридкі слимаки, що гідні плювка й презирства — і більш нічого!
Начальство виявило, що він уміє ремонтувати чоботи й черевики і запропонувало йому в робочій зоні кімнату для шевської майстерні. Ця кімната була в бараці для заводської бухгалтерії. В бухгалтерії працювали вільнонаймані, переважно жінки офіцерів. Робота в цьому бараці давала можливість спілкуватися з цивільними людьми, тому у зеків виникало заготовлене питання: а чи не використовує Білокобила ці можливості для інформування адміністрації? Чи бува, наш чесний колега не спокусився на якісь обіцянки?
Прецінь, ці питання виникали в багатьох. В умовах постійного намагання адміністрації ідейно зламати того чи іншого в’язня і примусити написати публічне покаяння і засудити попередню боротьбу проти радянської влади у зоні не вщухала політична боротьба. І вдень, і вночі одна сила намагається виривати людей з націоналістичного антисовітського середовища і послаблювати його, а друга — намагається постійно консолідувати свої лави і не випустити з них жодної людини. Зрідка адміністрації це вдається, і тоді на дошці об’яв з’являється покаянна заява, яку потім багато разів оприлюднюють через табірний радіовузол.
У 40–50-х роках розкаянь майже не було — за них зеки вбивали. У 60-х роках перестали вбивати, тож вони вряди-годи з’являлися. Проте покаяння — не єдиний спосіб відступництва. Існував другий — прихований перехід на бік влади зі згодою на співпрацю з КДБ.
Безперервне й постійне слідкування усіх за всіма надавало політичній боротьбі великого психологічного напруження. Це напруження загострювало пошану, похвалу, симпатії й любов до одних, коректність і гречну чемність до других, холодність і байдужість до третіх і відкрите презирство й бойкот до четвертих. Але то небажання образити когось незаслужено примушувало будувати взаємини на таких тонких словесних конструкціях, що далебі уподібнювалися найтоншим флюїдам.
Колії в’язень мав у зоні співробітників, то слова інших мали найбільшу вагу в оцінці поведінки одного. Білокобила не мав однодільців — його судили одного.
Крім ремонту чобіт і черевиків, він узявся шити ще й літні капці. Вони в нього виходили такі добрі — м’які, і теплі, з твердою підошвою, що в них можна було ходити по землі, траві й по мокрому трапу. Йому платили по три рублі. Варто б і більше, але він не брав. Років через два по зоні поповзла чутка, що Білокобила сексот. Хтось і йому це сказав. Його так ударив цей наклеп, він так глибоко взяв кривду до голови, що з’їхав з глузду. Коли я це почув, відразу ж пішов до Білокобили і запропонував йому допомогти виявити джерело наклепу у спосіб ланцюжком — від відомої ланки до невідомої. Леле, було вже пізно. Він мене слухав неуважно. Перебивав мову репліками, що зовсім не пов’язані з розмовою, був заглиблений у себе і явно не схильний до відвертої конструктивної розмови. З різних боків я пробував розговорити Білокобилу, але так і не зміг. Він явно втратив здібність нормально реагувати на чужу мову. Я ледь не з плачем хотів струснути Білокобилу і звідти, зі світу божевільних, куди почав той опускатися, повернути його сюди, у світ розумних людей, і тому легко шльопнув його по щоці. Він не відповів ні звуком, ні жестом руки, а тільки мовчки на півкроку відступив назад. Мені шкода стало, його і я пошкодував за свій нечемний жест.
— Я піду, — попросився тихим голосом.
— Іди, — дозволив я.
Білокобила повернувся й повільно пішов.
— Господи, — промовив я, — поверни цього чесного й доброго хлопця у наш світ нормальних людей!
Миколо, Миколо, так і не пошив мені капці, про які тебе кілька разів просив. Шив іншим за гроші. У мене не хотів взяти плату за працю і капці не робив. І скаргу я тобі не написав — тобі все ніколи було зайти до мене й розповісти про судову справу. А тепер вже нічого не треба. Ну, та дасть Бог, видужаєш!
Раптом угледів біля п’ятого барака Віруна.
— Степане! Степане! — закричав і повернувся йому назустріч.
— Що таке, Левку?
— Та щойно пробував заговорити з Білокобилою. Не вийшла розмова. Таке враження, що він на півдорозі від нормального до божевільного. Ти не знаєш, коли це в нього почалося?
— Не знаю. Він, почувши, що його підозрюють у зраді, замовк. Придивлявся, чи не відвертаються люди від нього. І йому почало здаватися, що йому вже ніхто не довіряє, хоч насправді ніхто й не підозрював. Тоді він ще більше замкнувся в собі.
— Степане, як би ти повівся, коли б про тебе пустили таку чутку?
— Так саме, як і ти. Тільки, мабуть, почав би не з зеків, а побіг би в кабінет просто до чекіста і вліпив йому в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко», після закриття браузера.