Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

Листи до концтабору

Концтабір — специфічна суспільна спільнота. У концтаборі немає жінок, дітей. Тут не чути жіночого голосу, не чути дитячого вереску, сміху чи плачу. Немає голосів підлітків. Немає властивого цій частині людства запитів, потреб, розмов, вимог, витребеньок і подібних їхніх проявів. У концтаборі всі чоловіки, всі дорослі. Дитячий і жіночий світ у кожного в’язня залишився десь там далеко — в Україні, в Литві, Латвії, Естонії… Тут його немає. А тим часом за межами зони людство завжди жило вперемішку: три чи навіть чотири покоління і чоловічої, і жіночої статі жили разом, дивилися одне на одного, обмінювалися думками, спостерігали природний рух від народження до смерти, збагачувалися досвідом і з покоління в покоління нагромаджували все більше знань, передавали одні одним поняття добра і зла і йшли від однієї епохи до другої суцільною безперервною спільнотою. У цій еволюції виробилася потреба у спілкуванні всіх з усіма, потреба у чоловіків чути жіночі і дитячі голоси, як, звісна річ, і дітям та жінкам — чоловічі.

У чоловічому концтаборі немає жіночих і дитячих голосів. І чоловіки відчувають тугу за ними. Розум все розуміє і все пояснює, а душа час від часу квилить за тими голосами. Не хоче слухати логічні пояснення, випурхує з логічних рамок і лине кудись далеко-далеко. Туди, де лишилася дружина, до тих стін, де лунав її голос, до того куточка, де брав, бувало, її лагідну м’якеньку руку, прикладав до своєї шиї й цілував.

У концтаборі зібралися суворі люди: вони логікою підпорядкували свою діяльність високим інтересам нації і поставили себе вище тепла сімейного затишку й жіночих пестощів, але гадаєте, підпорядкування високій меті й суворе життя убило в їхніх душах тепло і спрагу за ласкою? О ні, зовсім небагато таких, у кого суворість табірного життя витравила душевне тепло і пройняла душу до глибини? Таких небагато. Абсолютна більшість за зовнішньою суворістю зберігає нормальну людську душу з її нормальними потребами й реакцією на різні чинники й подразники.

І коли немає жіночого й дитячого голосів, то хочеться бодай отримати час від часу листа.

О, як багато означає лист у неволі!

Перше — він означає моральну перемогу сім’ї над чекістами. Чекісти, посадивши політв’язня, намагаються відірвати від нього родину, щоб він у концтаборі не мав зв’язку з волею через листування з сім’єю. За законом в’язень має право листуватися тільки з близькими родичами, але щоб той не використав родичів для зв’язків з іншими людьми, найкраще обірвати листування і з родичами. Це оперативні міркування.

Друге — це мотиви світоглядні. Чекісти намагаються протиставляти націоналістичний світогляд політв’язня світоглядові його сім’ї. Розрив може мати різні причини, але чекісти завжди прагнуть примусити сім’ю називати себе звичайними радянськими громадянами, що активно будують комуністичне майбутнє, а її батько (чоловік, брат) не хоче розуміти правильности комуністичної ідеології, отже, він ідейно відсталий чоловік. Сім’я має йому допомогти зрозуміти помилковість його світогляду і схилити до відмови від нього. І рідні, повіривши в “добрі” наміри чекістів, не раз, бувало, закликали свого ув’язненого родича визнати вину, покаятися й вийти на волю. Спочатку це роблять у листах, потім їм дають побачення. Родичі (дружина, брат чи батько) на побаченні кажуть: “Ну чого ти впираєшся? Та напиши, що помилився, що засуджуєш і вони випустять тебе додому”.

В’язень доводить своїм: “Ви розумієте, до чого ви мене закликаєте? Ви закликаєте мене до зради ідеї української національної свободи, до зради борців за волю України”.

“Та яка там зрада? Ти залишишся сам собою, але що тобі заважає про людське око визнати свою вину? — переконують його. — Он поглянь, як всі люди на волі роблять: кажуть владі те, що їй подобається, а самі знають і думають собі своє”. Дискусія триває, поглиблюючи ідейну розбіжність між в’язнем і його рідними. Часом на цій основі доходило до повного розриву в’язня з дружиною і припинення листування. Частіше розрив відбувався не з протистояння націоналістичного й комуністичного світоглядів, а з обивательського нерозуміння, чого ж він не хоче визнати свою вину? Чого він не хоче бути таким, як усі люди? І яке ж то має значення, який папір він напише начальникам — важливо ж не те, що за папір підшиють до справи, а те, що можна ж вийти з концтабору і повернутися до родини. “Якщо ти, мовляв, не хочеш зробити таку дрібничку, як покаятися, то, значить, просто ти хочеш сидіти. Знайшов тут друзів, допомагаєте й розважаєте один одного, немає у вас ніякого клопоту, вам тут добре. Ну, якщо не хочеш на волю, то й сиди!”

Після такого відчуження в’язень отримує один-два листи на рік. Це вже порожня формальність, яку можна висловити реченням: між нами немає нічого спільного, але ми все-таки не зрікаємося і визнаємо тебе за свого родича. Чекісти задоволені: вони знають, що ці родичі жодного антирадянського чи просто сумнівного доручення в’язня не виконають.

Листи від рідних навіть підіймали авторитет в’язня в зоні. Мені писала дружина й мама не менше як одного листа щомісячно, а, бувало, й частіше. Писати про політику не дозволяли, про життя політичних друзів не можна було, щоб їм не зашкодити, тому листи мали носити побутовий характер. У них йшлося про сімейні та родинні справи,