Читати книгу - "Коли ти поруч , Кері Ло"

Розділ 50 « Найпрекрасніший і найстрашніший день»

Тимофій

Я ніколи не забуду цей день. Він став найпрекраснішим і водночас найстрашнішим у моєму житті.

Дивитися, як Емі страждає, було нестерпно. Я б віддав усе, щоб забрати бодай частину її болю, щоб полегшити її стан. Але я не міг. І саме це безсилля розривало зсередини.

Я готувався. Дивився відео, читав статті, ми проходили курси для партнерських пологів. Я думав, що знаю, чого очікувати. Але реальність була зовсім іншою.

Ми доволі швидко приїхали до пологового — лікарка Емі вже нас чекала. Поки я займався паперами, її оглянули. Розкриття було мінімальним, тому нам залишилося тільки чекати.

Я був поруч увесь час. Тримав за руку, робив масаж, як учили. Спочатку Емі трималася добре. Казала, що біль не такий страшний, і навіть відмовилася від знеболення. Але з кожною годиною все змінювалося. Біль наростав, сили танули, а розкриття все ще було недостатнім.

Через п’ять виснажливих годин Емі погодилася на епідуральну анестезію. Лікарка сказала, що зараз головне — відпочити, зібрати сили перед потугами. І Емі нарешті змогла трохи поспати. Я сидів поряд, дивився, як вона дихає, гладив її долоню і мовчки молився, щоб усе минуло добре.

Час минав. Години, що тяглися вічністю. Розкриття все ще було повільним, тіло Емі втомлювалося, навіть попри анестезію. Я бачив, як важко їй дається кожен подих. І мені хотілося кричати від безпорадності.

Згодом лікарка заговорила про можливу стимуляцію. Я бачив, як Емі це не сподобалося — вона боялася втручань, мріяла про природні пологи. Але вибору майже не залишалося.

Все почалося майже на світанку. Коли здавалося, що ми вже на межі, що більше немає сил.

Лікарка швидко зібрала команду. Я стояв поруч, мов у тумані. У голові — порожнеча, а всередині — туге сплетіння тривоги, яке не відпускало жодної миті. Я намагався тримати себе в руках, але кожна нова хвилина розривала зсередини.

Емі навпаки була стримана, зосереджена, мов скеля серед бурі. Вона слухала лікарку, виконувала вказівки, дихала, тужилася — без крику, без паніки. І я дивився на неї з таким захопленням і благоговінням, що навіть на мить забував, як мені страшно. Не знаю, звідки в цій тендітній жінці стільки сили.

Здавалося, все це тривало вічність. Я не випускав її руки, витирав піт з чола, гладив по волоссю, нахилявся до вуха й шепотів, що вона впорається.

Минула майже година, і я почав панікувати ще сильніше. Тривога наростала, як шторм перед бурею. В голові зʼявилася думка, що щось не так. Але я мовчав, аби зайвий раз не створювати паніку.

І раптом — крик. Гучний, пронизливий, найпрекрасніший звук, який я коли-небудь чув. Плач нашої дівчинки. Усе розтануло в ту мить: страх, втома, біль. Ніби хтось увімкнув світло в темній кімнаті.

Її крихітне, зморщене, червоне тільце поклали Емі на груди і вона розплакалася. А я… стояв, не вірячи, що це правда. Що ми стали батьками. Акушерка простягнула мені ножиці, і в мене навіть трохи затремтіли руки, коли перерізав пуповину — ця мить вкарбувалась у свідомість назавжди.

Я знову нахилився до Емі, поцілував її в губи й прошепотів:

— Дякую, кохана.

— Вона прекрасна, чи не так? — запитала вона, торкаючись доньки.

— Так і є, — відповів, відчуваючи, як очі наповнюються слізьми.

Це був чарівний момент. Майже нереальний. Але все змінилося в одну мить.

Емі різко зблідла. Її очі закотилися, і вона знепритомніла просто в мене на очах. І я відчув, як земля під ногами зникає.

Бригада лікарів кинулася до неї. Дитину забрали. Мене виставили за двері, коротко пояснивши, що в Емі почалася кровотеча.

Я стояв у коридорі, як в’язень. Ходив туди-сюди, стискаючи кулаки, не знаючи, куди подіти себе, як заспокоїти думки. Але в голові крутилися лише найгірші сценарії. Страх пронизував кожну клітину мого тіла. Мені хотілося увірватися до неї, весь час бути поруч та тримати за руку.

Кожна секунда здавалася вічністю. Не знаю, скільки минуло часу, але за відчуттями — не менше кількох годин. І нарешті двері відчинилися. З пологового вийшла лікарка, зняла маску з обличчя й промовила:

— Все добре. Нам вдалося швидко зупинити кровотечу, — сказала вона, з легкою усмішкою.

Мені здалося, що серце пропустило удар. Хвиля емоцій накрила з головою — настільки сильна, що я на мить забув, як дихати.

— Їх уже перевели в післяпологову палату, — додала вона. — Можете піти до них. Але Емі ще спить після наркозу.

Я коротко подякував і майже побіг коридором, стримуючи тремтіння в колінах.

У палаті було тихо. Біля ліжка Емі стояла медсестра. Побачивши мене, вона лише кивнула та вийшла, залишивши нас удвох.

Я підійшов ближче. Емі лежала бліда, знесилена, але жива. Це було головне. Я сів на край ліжка й узяв її за руку. Вона була холодною, і мені стало страшно. На очі навернулися сльози.

Навіть думати боляче, що міг її втратити. Не знаю, що б я робив…

Поруч у колисці спала наша дівчинка — маленька, така беззахисна. Вона тихенько сопіла, загорнута в ковдрочку. Я простягнув руку, щоб торкнутися її, але зупинився — боявся розбудити.

Тож просто сидів і спостерігав. Тримав Емі за руку, гладив її долоню, намагаючись передати все тепло, яке мав у собі.

Згодом вирішив подзвонити. Мамі Емі, своїй мамі, Аріні. Всі чекали новин. У голосі тримався впевнено, не сказав про кровотечу — не хотів їх лякати.

Після дзвінків знову повернувся до Емі. Сів поруч. Раптом її вії затріпотіли. Я миттєво витер сльози, що встигли скотитися щоками. Вона відкрила очі та легенько стиснула мою руку.

Я опустився на коліна біля ліжка й поцілував її пальчики. Емоції знову накрили. Кажуть, чоловіки не плачуть. Брехня. Коли твоя кохана жінка стікає кров’ю, а ти безсилий — хочеться ридати, як мале дівчисько. 

— Ей, ти чого? — прошепотіла вона, провівши рукою по моєму волоссю.

— Ти не уявляєш, як я злякався, — пробурмотів я, не підіймаючи очей.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍