Читати книгу - "Війна з Росією"

це, — він усміхнувся і постукав по своєму протезу ноги, — але секрет виживання полягає в тому, щоб вчасно сказати «досить». Я думаю, ви маєте на увазі, що цьому хлопцю Морланду настав час зробити саме це.

— Так, генерале. Саме так. Хоча важлива новина для нашого плану полягає в іншому: здається, в Москві вважають, що хлопці лише спостерігають і відстежують — і нічого більше.

— І чим довше це триватиме, тим краще. Чи є супутникова або радіоінформація про переміщення військ по цій території?

— Ні, генерале.

— Отже, хоча вони, мабуть, і підозрюють, що наші хлопці збираються провести розвідку в Правдинську, це їх не бентежить. Вони не надіслали туди жодного підкріплення, чи не так?

— Так, генерале.

— От і я так думаю. Інакше ми вже перервали б їхню місію. Правильно?

Алленбі кивнула.

— Все логічно, якщо подумати. Їх лише п’ятеро. Солдати, навіть не спецпризначенці, й кілька «лісових братів». Гадаю, вони не надто непокоїли росіян. І я згоден з вами, що на них, схоже, чекатимуть.

Мак-Кінлі пильно дивився на дівчину. Ця інформація була, безумовно, дуже важливою, але вона легко могла поділитися нею з кимось іншим, нижчим за званням. Він відчував, що ця дівчина, яка зовсім недавно справила таке сильне враження і була такою прямою й відвертою перед прем’єр-міністром, тепер щось недоговорювала.

— Ви хочете, щоб я щось зробив, так? — спитав генерал, намагаючись говорити якомога спокійніше, хоча пам’ятав, що на нього чекають літак і плани військових операцій.

— Власне... У Постійному об’єднаному штабі про все це знають, але відмовляються попередити їх.

— Спробую вгадати, — Мак-Кінлі згадав кількох своїх приятелів-розвідників і їхній хитромудрий спосіб мислення. — Це тому, що коли ви попередите наших хлопців, а ті потраплять у полон, то росіяни застосують катування і довідаються про все, що вони знають, а отже, про все, що знаємо ми... І... я зрозумів: ви не повідомили цим мерсійцям про наші плани і про їхню роль у них.

— Саме так, сер, не повідомили. На випадок, якщо їх спіймають.

— На випадок, якщо їх спіймають... — Мак-Кінлі замислився, прокручуючи в голові різні варіанти, й нарешті відповів: — Біда в тому, що, як би цинічно це не звучало, я змушений погодитись із цим рішенням.

— Але, сер... Справа не лише в цьому, все набагато гірше. Виявлено приховане мінне поле, яке може поставити у безвихідну ситуацію американський загін спеціального призначення, змусити його прориватися з боєм крізь укріплення.

— Що ж, тоді, гадаю, існує лише одне можливе рішення, — відповів Мак-Кінлі, — Морланд і його люди мають зустріти американський спецзагін, коли він проникне на територію Росії і або провести його через мінне поле, або обминути його.

— І потрапити просто в пастку до російських спецпризначенців, які за ними стежать і, безперечно, уже чекають на них...

— Дуже ймовірно. Нам залишається лише сподіватися, що Морланд добре продумав своє завдання. Здається, він здібний молодий офіцер. Будемо сподіватися, що йому пощастить.

— Але...

— Така робота солдата, за це нам платять королівський шилінг[37], коли ми йдемо до війська, як би жорстоко це не звучало.

Він по-батьківському посміхнувся до Алленбі й підвівся. Як людина, він розумів її почуття. Ця дівчина, трохи старша за його власних дочок, була фанатом, комп’ютерним генієм. Хоч вона і поводилась, як капітан хокейної команди, та насправді просто гралася з комп’ютерами та радіо. І от виявилося, що придумана нею тонка гра може призвести до загибелі людей; людей, з якими вона спілкувалася, людей, чиї імена знала, людей, яких хотіла попередити, але їй не дозволяли це зробити.

Дивлячись на засмучене обличчя дівчини, генерал зрозумів, яким шоком для неї було усвідомлення того, що від її рішень залежать чиїсь життя. Він знову згадав свою дружину та дочок і те, як вони дорікали йому за брак співчуття. Британська розвідка потребуватиме таких співробітників, як Нікола Алленбі, у ці чорні дні, що невідворотно насуваються, і він знав, що має проявити турботу і розуміння.

— Мені дуже шкода, що довелося сказати ці жорстокі слова, Ніколо. Але насправді ви нічим не можете їм допомогти. Вам слід пам’ятати: те, що ви зробили, і є справжньою допомогою, це збереже незліченну кількість життів. У тому, що Морланду загрожує небезпека, а ви не можете його попередити, вашої провини немає.

19:00, п’ятниця, 7 липня 2017 року Ліс на південь від Правдинська, неподалік Калінінграда, Росія

У глибині густого лісу на патрульній базі, ретельно прихованій серед дерев, Морланд, Крауя та Арвідас Лукша, литовський «лісовий брат», завданням якого було наглядати за англійцями, знову обговорювали деталі того, про що довідалися під час останньої розвідки місця розташування ракет «Іскандер» у Правдинську. Вони шукали огріхи у плані наступної фази операції. Охороняв їх сержант Денні Вайлд, який перебував поряд, а навкруги англійці й литовці чистили зброю, відпочивали або готували необхідне спорядження. На краю галявини стояли покриті камуфляжною сіткою легкі позашляхові мотоцикли — тепер їхній основний засіб пересування.

Морланд тихим голосом підбив підсумок того, що їм було відомо:

— Місце добре укріплене: зовнішні кордони огороджені колючим дротом із дуговими ліхтарями та вишками для вартових, існують і менш помітні підходи. Схоже також, що патрулювання ведеться за одним і тим самим порядком, з одних і тих самих воріт.

Крауя кивнула на знак згоди.

— І ми знаємо, що вони завжди ходять однією і тією самою стежкою через мінне поле біля північної межі. Я не змогла визначити, помічена вона чи ні, але принаймні ми знаємо, що вона там є. Дякувати Богу за того нещасного оленя, який заблукав і підірвався. Якби ми не спостерігали за територією, коли це сталося, то й не дізнались би, що там мінне поле.

— Шкода лише, що м’ясо дісталося росіянам, а не нам, — пробурчав кремезний капітан Лукша, колишній член литовської збірної з вільної боротьби, а тепер офіцер литовських сил спеціального призначення. — Гаряча їжа нам би не завадила.

— Це правда, — відразу погодився Морланд. Від того часу, як вони перетнули кордон і увійшли у заселену росіянами Калінінградську область, довелося стати ще більш обережними, а це означало необхідність жити на «сухому пайку», щоб не палити багаття, яке могло їх видати.

— Отже, ще раз про ці патрулі. Ви впевнені, що росіяни продовжуватимуть дотримуватися того самого часу і того самого маршруту?