Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

Анікщяя. Вона залишилася в машині. Вітас вийшов. Хвилин із десять його не було, а потім з’явився, у правій руці пластикова клітка для перевезення дрібних домашніх тварин. Біля хвіртки попрощався з жінкою — худою, блідою, зі стривоженим нервовим поглядом.

— Ну хоч покажи! — попросила Рената, коли він знову сів поруч, поставивши клітку-кошик на коліна.

— Біленький, — відповів Вітас, підіймаючи кошик, аби супутниці було краще видно.

— То це ти для Віоли взяв? У подарунок? — спитала Рената, коли вони вже під’їхали до перукарського салону.

— Не зовсім, — ухильно відповів хлопець. — Зачекай хвилинку, я піду занесу!

Він піднявся сходами в перукарський салон. Хвилин через п’ять повернувся без кошика, відчинив дверцята, але на сидіння не сів.

— Ренаточко, давай я тут залишуся! Ми хочемо з Віолою цього котика перефарбувати, але вона поки що зайнята! Там ще дві клієнтки!

— І коли ж за тобою приїхати? — спитала дівчина, намагаючись, щоб її голос звучав зовсім байдуже.

— Я тобі зателефоную!

— А Віолу не хочеш перефарбувати? — вирвалося все ж таки у Ренати, і вона тут же простягнула руку до відчинених дверцят, захряснула їх і, більше не глянувши на Вітаса, натиснула на педаль газу.

Розвернулася біля костелу Святого Матаса. Проїхала по Баранаускаса, гадаючи, що, можливо, нога сама натисне на гальмо біля улюбленої кав’ярні. Але нога не захотіла відпускати педаль газу, і дуже скоро Рената виїхала з міста.

Коли вийшла з машини, що утнулася колесами в кінець колії, Ґуґлас покликав її гавкотом. Усе ще пригнічена, Рената підійшла до будки, присіла навпочіпки, погладила смішну червону мордочку фарбованого песика.

— Ти щось не линяєш? — промовила сумно й водночас грайливо. — Ми тепер із тобою як родичі, як із однієї сім’ї... А чому «як»? — спитала раптом сама себе. — Ми справді з однієї сім’ї. Бачиш, і волосся у нас однакове! Мабуть, через весняне загострення... Тільки ти тут ні до чого! Ти — нормальний! — Рената потріпала Ґуґласа по загривку і підвелася на ноги.

У будинку стояла гнітюча тиша. Був би у Ренати настрій кращий, вона б цю тишу не почула. Просто не помітила б, адже тут тиша — дуже звична «музика». Але думки її зараз постійно поверталися до Віоли і до Вітаса. І не грала поруч музика, здатна її відволікти. Не шумів вітер або дощ. Дівчина раптом збагнула, що перші дві букви їхніх імен збігаються! Сказала, чітко промовляючи кожну букву: «Вітас і Віола». Прислухалася. Потім також розбірливо і чітко промовила в тишу: «Вітас і Рената». Прислухалася до власного голосу, зітхнула. Здалося їй, що «Вітас і Рената» звучить краще, гармонійніше. А от «Вітас і Віола» більше нагадує назву якогось музичного дуету, одного з тих, що співали під фонограму на фестивалі минулого літа.

Час уповільнився. Немов тиша, що панувала в домі, заважала йому рухатися. Стало нестерпно тоскно Ренаті. Витягла свій мобільник, увімкнула музику — французьку співачку, чиє ім’я ніяк не могла запам’ятати. Час зрушився трохи швидше, і раптом Рената помітила темінь за вікном. Занервувала. Бо їздити в темряві вона не любила, а Вітас усе не телефонував, та до того ж вона знала, де він, і це знання не тішило, а швидше засмучувало. Засмучувало ще й те, що, здається, вперше усвідомила Рената, що таке ревнощі. Усвідомила й злякалася. Втямила, що ревнує Вітаса до молодої перукарки, і готова влаштувати йому добру прочуханку, якщо він дасть привід. Слово «привід» зачепило її увагу і дівчина задумалася про «привід». Адже він уже дав їй привід, вона бачила його крізь двері в перукарському салоні, бачила, як Віола не зводила з нього очей! Хіба не привід?

Після короткої паузи вона заперечно похитала головою.

— Це не привід, — сказала собі, хоча й сама так і не повірила.

Те, що Віола і Вітас удвох фарбували Ґуґласа, також приводом не здавалося, але дуже дратувало. Адже тільки чоловік і дружина — законні чи цивільні, яка різниця? — можуть робити щось удвох, разом! А зараз Вітас уже чотири години у Віоли! Ні, певна річ, не вдома у неї! Вона сама казала, що вдома у неї чоловік-коротун. Але все одно! Вони разом, нехай навіть і при свідках-клієнтах! І кіт із ними!

«А може, він узяв кота їй у подарунок? Може, вона справді шаленіє від котів і кішечок?» — подумала Рената і сумно похитала головою, все ближче і ближче навертаючись до думки про те, що треба просто їхати й стояти, чекати його під салоном-перукарнею. Якщо вона не хоче його втратити! Чи все ж зателефонувати? Спитати, коли приїхати? Він тоді відразу второпає, що вона про нього думає, нервує, може, навіть ревнує? А чи хоче вона, щоб він усе це збагнув?

Рената зайшла у ванну кімнату, стала перед умивальником — у дзеркалі навісної шафки її сумні очі на сумному обличчі.

— Ну, і що ти будеш робити? — спитала своє відображення.

Відображення мовчало.

Зате з кімнати долинув телефонний дзвінок. Дзвінок на тлі симпатичної, легкої, тихої пісні французькою мовою, яку вона не розуміла і про яку тільки й знала, що це — мова кохання.

— Ренато! Знаєш, не треба приїжджати! Віола погодилася мене сама відвезти! — повідомив Вітас.

Рената проковтнула слину, зціпила зуби.

— Ну, гаразд, — через мить відповіла вона. — І коли вона тебе привезе?

— Через годинку. У нас є з чого вечерю зготувати?

— Є.

— А чи не могла б ти щось смачненьке приготувати? Посидимо втрьох.

— Утрьох? — Рената не повірила власним вухам. — Ти впевнений?

— А що? Вона ж тобі волосся фарбувала, та й раніше стільки разів тебе стригла! Все ж таки не чужа людина!

В очах Ренати блиснув переляк, якого він, слава Богу, помітити не міг.

«Не чужа людина?» — повторила подумки. Здивовано похитала головою.

— Гаразд, я приготую! — пообіцяла в слухавку і натиснула на «відбій».

На душі зашкребли кішки. Захотілося відволіктися.

«Ні, я спочатку Ґуґласа погодую!» — вирішила вона.

Поставила на плиту перловку варитися, кинула в неї свинячу кістку із шматком м’яса. Сіла поруч на табуретку і заспокоїлася. Так заспокоїлася, що сама собі здивувалася. Помішувала кашу дерев’яною лопаткою, сіль підсипала. І поки клопоталася вечерею для Ґуґласа, забула і про Вітаса, і про Віолу.

Коли перловка розповзлася, стала м’якою і в’язкою, розірвала Рената двома виделками м’ясо від свинячої кісточки, змішала з кашею і винесла каструлю, яку тільки для цуцика і використовувала, надвір. Поставила прямо на сніг біля машини. Дивилася,