Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"

як гаряча каструля занурювалася в трохи талий сніг. Чула, як радісно повискує Ґуґлас поруч. Мабуть, чуйний собачий ніс вловив у холодному, але не дуже вже й морозяному повітрі пахощі вечері.

— Потерпи! Потерпи! — попросила його ласкаво.

Хвилин через п’ятнадцять піднесла каструлю до будки, висипала їжу у велику миску.

— Дивись не обпечись! — попередила Ґуґласа, а той у відповідь пильно глянув їй у вічі. До миски не підскочив, як зазвичай, а підійшов обережно. Принюхався, ткнув носом у кашу, що загу­стівала та холонула. Не обпікся. Нахилив мордочку боком і правим краєчком пащеки ухопив шматок м’яса з перловкою.

Здалеку долинув звук машини. Рената обернулася в бік гравійки, що йшла в темряву полів і горбочків. Здалося, що на тому боці, звідки долинав шум машини, стало світліше.

Хвилин через п’ять справді з невидимого в темряві горизонту випірнули фари дальнього світла, як два яскравих сонця.

— Ой! — схаменувся Рената, згадавши про обіцяну Вітасу вечерю.

Кинулася до хати. На кухні поставила банячок води на газ. Потім стала міркувати, що в цю воду кинути, коли закипить. Якби вона жила на половині діда, то уже бачила б добре освітлений фарами «смарта» Віоли вечірній зимовий двір. Але з її вікон половини двору видно не було. Тільки коли двері з вулиці відчинилися, збагнула Рената, що вони приїхали: Вітас і його гостя.

Поки роззувалися-роздягалися, господиня встигла ще раз у ванну зайти і в люстро зиркнути. Була вона цього вечора знову в червоному светрі. Волосся, опускаючись на плечі, зливалося з ним своїм кольором. І джинси вкупі з червоним светром виглядали непогано.

— Ну просто кінозірка! — пожартувала над своїм відображенням Рената.

— Привіт! — гукнув, увійшовши з коридора в кімнату з кліткою-кошиком у руці, Вітас. За ним слідом, із цікавістю розглядаючи все, що потрапляло на очі, зайшла Віола. Одягнена вона була сьогодні якось по-простому: білий светрик і чорна спідниця до колін, на ногах теплі чорні колготки.

— Заплющ очі! — попросив він Ренату.

Вона, хоч і не була в грайливому настрої, але очі заплющила. Вітас тим часом витягнув із клітки-кошика свіжопофарбованого в той самий червоний колір кота. Але в руках не втримав. Кіт зістрибнув на підлогу.

— Усе, розплющуй! — скомандував він.

В очах Ренати, яка побачила червоного кота, спалахнуло здивування. Кіт сидів на підлозі і, здавалося, дуже обурено дивився на власний червоний хвіст.

Рената звела погляд на Віолу, що виглядала втомленою.

— Ну і навіщо? — видихнула вона і перевела погляд на Ві­таса.

— Ну ти ж із якоюсь метою пофарбувалася? — досить самовпевнено відповів чоловік.

— Я пофарбувалася, щоб ти помітив! — сміливо, несподівано навіть для самої себе, заявила Рената. — А навіщо треба було фарбувати Ґуґласа і це нещасне створіння? Вони про це про­сили?

— Я тобі за вечерею все розкажу! — пообіцяв Вітас і глянув на Віолу, немов очікував від неї підтримки. — Але спочатку Віола нас сфотографує!

— Нас із тобою? — уточнила Рената.

— Нас із тобою, Ґуґласом і котом! Я зараз Ґуґласа принесу!

Фотосесія, яка завдала Ренаті більше клопотів, ніж цікавості, тривала майже півгодини. Фотографувалися на дивані в обнімку з червоною кішкою на колінах у Ренати і червоним вівчуром біля її ніг. Потім вийшли надвір і там у світлі фар «смарта» Віоли фотографувалися на тлі темної дерев’яної торцевої стіни комори.

— Ну і навіщо все це? — знову поцікавилася Рената.

— Потерпи хвилиночку! Як тільки наллємо по чарці, про все дізнаєшся! Дізнаєшся, збагнеш і схвалиш! — пообіцяв Вітас.

Віола їла спаґетті без апетиту — це було намальовано на її обличчі. Рената також жувала їх без особливої радості, але всередині у неї щось раділо цьому сумному факту — браку в холодильнику кетчупу для нормального соусу.

Лише Вітас не сумував. Відкоркував привезені з Анікщяя «Три дев’ятки» і стежив, щоб і Віола, і Рената час від часу робили хоча б по ковтку з маленьких гранованих чарок.

Схоже, бальзам і прибрав, врешті-решт, невдоволення з обличчя Віоли і зловтіху з думок Ренати. І тоді Рената згадала знову про свої запитання, на які Вітас обіцяв відповісти за вечерею.

— Загалом, так, — озвався він нарешті. — Я, здається, придумав непоганий бізнес. Завдяки тобі. Він навіть тут, у вашій глушині, має запрацювати! Будемо фарбувати домашніх вихованців! Віола мені все показала, навчила. Бачиш, як добре ми удвох кота пофарбували! — він опустив погляд на підлогу.

— А як його звати? — Рената слідом за Вітасом глянула на кота.

— Меркель!

— Ти що? — вирвалося у Ренати. — Це ж хлопчик!

— Ну вони його так у притулку назвали. Отримали в Німеччині на притулок непоганий грант, ось і вирішили німцям віддячити! Можемо й перейменувати! До речі, Меркель — це прізвище, а не ім’я, так можна і кота, і кішку називати! До речі, його окремо також треба сфотографувати!

Вітас обернувся до Віоли. Перукарка кивнула.

— Він так не хотів фарбуватися! Відразу видно, що самець! — додав Вітас після паузи, знову кинувши погляд на Меркеля, що мляво лежав на підлозі. — До кінця відстоював свій природний колір вовни! Руки мені подряпав, сволота! Але нічого, заради спільної справи має потерпіти!

Коли допили «Три дев’ятки», Вітас знайшов пляшку анікщяйського ягідного вина. Рената пила неохоче, вже хотілося спати. Віола також позіхала, тільки Вітас виглядав бадьорим, лише почервоніле обличчя видавало його реальний стан.

— Я додому не поїду! — заявила Віола, допивши чарку вина.

— Звичайно! Куди тобі за кермо! Тут місця вистачить — у нас півбудинку порожніє! — сказав Вітас, навіть не глянувши на Ренату — господиню обійстя.

— Атож, — Рената закивала, піймавши на собі напружений, трохи схвильований погляд перукарки. — Я зараз постелю! Посидьте хвилинку!

Відімкнула ключем замок зелених дверей, взялася двома руками за ручку, потягла на себе що було сил. Двері, жалібно рипнувши, відчинилися.

Маленький круглий столик із Рупінтоєлісом по центру — свідком останнього з дідом Йонасом Різдва — м’яко відбив світло люстри, що засвітилася під стелю. Рената зайшла в спальню. Зупинилася перед застеленим ліжком дідуся. Вона його перестелила після смерті Йонаса, поміняла наволочки двох подушок, простирадло, підковдру. Немов передчувала, що все одно на нього, на це старовинне дерев’яне ліжко, що прослужило її дідові десятки років, хтось та й ляже. Звісно, вона й подумати не могла, що в ньому буде ночувати Віола! Але вона два тижні тому й уявити собі не могла, що Віола опиниться в її будинку, що буде з ними вечеряти, пити бальзам і вино!