Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

class="sup">58, смак яких нагадує смажені на грилі каштани. Інший спосіб інтенсивного добування харчу розвинувся в річковій системі Муррей-Дар- лінг, де рівень води у болотах коливається залежно від сезонних дощів. Це був вилов прісноводного вугра. Корінні австралійці створили складну систему каналів довжиною до двох з половиною кілометрів, щоб вугри могли поширювати свій ареал від одного болота до іншого. Ловили вугрів за допомогою не менш складних загат, пасток у глухих бічних каналах і кам’яних стін упоперек каналів із сітями, закріпленими на отворах у стіні. Пастки на різних рівнях боліт спрацьовували, коли вода піднімалася і спадала. Хоч початкове створення цих «рибгоспів» вимагало, мабуть, значних зусиль, потім вони годували багато людей. Європейські мандрівники XIX сторіччя натрапляли біля вугрових господарств на села із десяти аборигенних жител; до того ж археологи виявили залишки сіл, у яких було до 146 кам’яних жител, що свідчать щонайменше про сезонне проживання населення, яке налічувало сотні осіб.

Ще одним важливим процесом на сході й півночі Австралії було збирання врожаю дикого проса, який належав до того самого роду, що й звичайне просо, яке стало одним зі стовпів ранньокитайського рільництва. Це просо жали за допомогою кам’яних ножів, складали в копиці, а відтак молотили, щоб добути зерно, яке зсипали в шкіряні лантухи або дерев’яні посудини, а потім мололи за допомогою зернотерок. Ті кілька знарядь, які використовувалися в цьому процесі, зокрема кам’яні жниварські ножі та зернотерки, нагадували аналогічні знаряддя, незалежно винайдені на Родючому півмісяці, де їх використовували, щоб обробляти зерно інших дикорослих злаків. Із-поміж усіх методів добування їжі, розроблених австралійськими аборигенами, найімовірніше, що саме збирання врожаю проса з часом переросло б у рослинництво.

Паралельно з інтенсифікованим збиранням харчу протягом останніх 5 тис. років з’явилися і нові види знарядь. Невеликі кам’яні леза і вістря мали більшу довжину гострого краю на одиницю маси, ніж великі кам’яні знаряддя, яким вони прийшли на зміну. Поширилися сокири із заточеними кам’яними краями, які раніше побутували тільки в окремих місцевостях Австралії. Впродовж останнього тисячоліття з’явилися риболовні гачки із мушлі.

Чому в Австралії самостійно не з’явилися металеві знаряддя, письмо та політично складні суспільства? Головна причина в тому, що аборигени залишилися мисливцями-збирачами, тоді як (в чому ми переконалися в розділах 12—14) усі ці речі поставали лише в густонаселених і економічно спеціалізованих суспільствах виробників харчу. До того ж посушливість, неродючість і кліматична непередбачуваність Австралії обмежували чисельність її мисливсько-збиральницького населення всього-на-всього кількома сотнями тисяч. Якщо порівняти цю цифру із десятками мільйонів жителів стародавнього Китаю або Мезоамерики, то вона означає, що в Австралії було значно менше потенційних винахідників і значно менше суспільств, які могли б експериментувати із запровадженням різних нововведень. Крім того, ці кількасот тисяч людей не були організовані в тісно пов’язані між собою суспільства. Натомість тубільна Австралія складалася із безкрайого простору дуже рідконаселеної пустелі, яка розділяла кілька продуктивніших екологічних «острівців», на кожному з яких проживала лише одна частина всього населення континенту і контакти між якими внеможливлювала велика відстань. Навіть на відносно вологому й продуктивному східному кінці континенту обмін між суспільствами стримували 3 тис. кілометрів відстані, яка відокремлювала тропічні дощові ліси Квінсленду на північному сході від дощових лісів помірної зони штату Вікторія, що на південному сході. Ця віддаль приблизно така сама, що й між Лос-Анджелесом та Аляскою.

Деякі відверті регіональні або й континентальні відступи в технологічному розвитку зумовлювалися ізоляцією Австралії та відносно невеликою кількістю жителів у її демографічних центрах. На півострові Кейп-Йорк, що в Північно-Східній Австралії, мешканці відмовилися від бумеранга — самобутньої зброї Австралії. Коли європейці вперше зустріли аборигенів Південно-Західної Австралії, ті не їли молюсків. Залишається нез’ясованим призначення невеликих кам’яних вістер, знайдених в австралійських археологічних розкопах, які відносяться десь до 3000 р. до н. е.: хоча, згідно з найпростішим поясненням, це були вістря списів і шипи, насторожує їхня схожість на кам’яні вістря й шипи, які кріпили на стріли в інших частинах світу. Якщо ці артефакти справді саме так використовували, тоді загадка наявності лука і стріл у сучасній Новій Гвінеї та їх відсутності в Австралії ще більше ускладнюється: можливо, мешканці австралійського континенту якийсь час використовували лук і стріли, а тоді відмовилися від них. Цей приклад нагадує нам відмову від рушниць у Японії, від лука й стріл та гончарства в Полінезії та від інших технологій в інших ізольованих суспільствах (розділ 13).

Найбільших технологічних втрат в австралійському регіоні зазнав острів Тасманія, що лежить за 200 кілометрів від південно-східного узбережжя континенту. В плейстоценову епоху, коли рівень моря опустився нижче сьогоднішнього, мілка протока Баса, яка зараз відокремлює Тасманію від Австралії, була суходолом, а людність Тасманії була частиною населення, яке рівномірно розподілилося по тодішньому великому австралійському континенту. Коли ж протоку врешті-решт вкрила морська вода близько 10 тис. років тому, тасманці й континентальні австралійці втратили контакт між собою, оскільки ні ті, ні ті не володіли човнами, здатними перетнути протоку Баса. Відтоді тасманське населення, яке складалося із 4 тис. мис- ливців-збирачів, не мало зв’язку із іншими людьми на Землі, живучи в ізоляції, масштаби якої нам відомі хіба що з науково-популярних романів.

Коли ж вони кінець кінцем зустрілися з європейцями в 1642 році, тасманці мали найпростішу матеріальну культуру серед усіх народів сучасного світу. Як і континентальні аборигени, вони залишалися мисливцями-збирачами, які не мали металевих знарядь. Проте їм також бракувало багатьох технологій і предметів побуту, поширених на континенті, зокрема списів із шипами, будь-яких кістяних знарядь, бумерангів, заточених або шліфованих кам’яних знарядь, гачків, сітей, списів із кількома зубцями та пасток. На відміну від континентальних аборигенів вони не ловили і не їли рибу, не вміли шити і розводити вогонь. Деякі з цих технологій дісталися континентальної Австралії або були винайдені на ній уже після того, як Тасманія відокремилася. З цього випливає, що крихітне тасманійське населення не змогло самостійно винайти ці технології для себе. Інші ж з-поміж цих технологій потрапили на Тасманію, доки вона ще була частиною великого австралійського материка, але через культурну ізоляцію острова їх згодом було втрачено. Приміром, археологічними дослідженнями на території Тасманії з’ясовано зникнення рибальства, а також шил, голок та інших кістяних знарядь близько 1500 р. до н. е. Населення принаймні трьох дрібніших островів (Фліндерз, Кенгуру та Кінг), які через підйом рівня моря відокремилися від Австралії і Тасманії близько 10 тис. років тому, попервах налічувало від 200 до 400 осіб, але повністю вимерло.

Тасманія та ці інші острови, таким чином, у крайній формі ілюструють один надзвичайно важливий для