Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

— Чому ти думаєш, що вони з тобою розмовлятимуть? — запитав я.

— Та вони просто знемагають від бажання побачити когось такого, як я. Вони прагнуть доторкнутися до великого світу, а в мене бездоганні рекомендації. Вони всі хочуть почути про Оксфорд і Кембридж, про Нью-Йорк та лондонський світський сезон, подискутувати про Карла Маркса і Сартра. Якщо їм заманеться пограти у гольф, теніс чи пінґ-понґ, я все це вмію. Готуючись до цих інтерв’ю, я прочитав кілька вартісних речей, щоб налаштуватися на відповідний лад — наприклад, чудовий есей Маркса про Луї Бонапарта. Я також зазирав у Светонія, Сен-Сімона та Пруста. Між іншим, на Тайвані має відбутися міжнародний поетичний конгрес. Я можу висвітлити його у пресі. Треба знати, що і де відбувається, прикладати вухо до землі.

— Щоразу, намагаючись це зробити, я лише брудню вухо, — відказав я.

— Хто знає. Можливо, мені навіть вдасться взяти інтерв’ю у Чан Кайші, перш ніж він відкине копита.

— Не уявляю, що такого він може тобі сказати.

— О, я вже про це зумію подбати, — сказав Такстер.

— Як щодо того, щоб ушитися з цієї контори? — запитав я.

— Чому б тобі хоча б раз не поступитися й не вчинити по-моєму? Відмовитися від надмірної обережності. І дозволити відбутися чомусь цікавому. Що поганого може з цього вийти? Тут ми можемо побалакати з таким же успіхом, як і деінде. Скажи мені, що з тобою, як твої особисті справи?

Щоразу, коли ми з Такстером зустрічаємося, у нас відбувається бодай одна задушевна бесіда. Я говорю з ним відкрито і даю собі волю. Попри його ексцентричну дурість, і мою власну теж, між нами існує якийсь зв’язок. Часом зізнавався собі, що розмови з Такстером для мене не менш корисні за психоаналіз. Та і вартість їхня з роками виявилась майже однаковою. Такстер міг витягнути з мене те, що я насправді думаю. Мій поважніший вчений друг, такий як Річард Дюрнвальд, не слухав, коли я намагався обговорити з ним ідеї Рудольфа Штайнера. «Нісенітниці, — сказав він. — Просто нісенітниці! Я зазирав у це». У вченому світі антропософію не поважали. Дюрнвальд різко відмахнувся від цієї теми, щоб зберегти повагу до мене. Проте Такстер запитав:

— Що це за Свідома Душа, і як ти поясниш теорію, що наші кістки викристалізувалися з самого космосу?

— Я радий, що ти запитав про це, — відказав я. Проте, перш ніж устиг відповісти, побачив, що до нас іде Кантабіле. Ні, він не йшов, він линув до нас, так наче замість підлоги з її килимами, знайшов якесь інше матеріальне опертя.

— Я це позичу, — мовив він, і вхопив чорного дженджуристого капелюха з загнутими крисами. — Гаразд, — вигукнув заохотливо й збуджено. — Вставай, Чарлі. Ходімо, відвідаємо цього чолов’ягу.

Він брутально зірвав мене з місця. Такстер теж підвівся з оранжевої канапи, але Кантабіле штовхнув його назад зі словами:

— Не ти. По одному.

Він потягнув мене за собою до президентських дверей. Там на мить спинився.

— Послухай, — сказав він. — Говоритиму я. Це особлива ситуація.

— Я бачу, що це ще одна з твоїх вигадливих вистав. Але грошей я не дам.

— О, я насправді не вчинив би так із тобою. Але хто, крім хлопця, який вляпався по самі вуха, дав би тобі три за два? Ти ж бачив статтю в газеті, так?

— Звісно, — відповів я. — А що, якби не бачив?

— Я б не дав тебе скривдити. Ти пройшов мою пробу. Ми — друзі. Та все одно, піди й зустрінься з хлопцем. Думаю, ти вважаєш своїм обов’язком досліджувати американське суспільство — від Білого дому і до нетрів. Тепер усе, чого я від тебе хочу, це спокійно постояти, поки я скажу кілька слів. Вчора ти дуже добре тримався. І нічого ж злого тобі не сталося, хіба ні? — говорячи це, він міцно стягнув пасок мого пальта і нап’яв мені на голову Такстерового капелюха. Двері кабінету відчинилися, перш ніж я встиг утекти.

Фінансист стояв біля свого письмового столу, одного з тих величезних адміністративних столів у стилі Муссоліні. Фотографія у газеті виявилась оманлива лише в одному — я очікував побачити вищого чолов’ягу. Стронсон був огрядний хлопець із русявим волоссям і жовтуватим обличчям. Постаттю скидався на Біллі Сроула. Русяві кучері спадали на його коротку шию. Враження, що він справляв, було не надто приємне. Його щоки чимось нагадували сідниці. На ньому була сорочка зі стоячим коміром, а на грудях висіли, раз у раз побрязкуючи, різні прикраси, ланцюги й амулети. Стрижка під пажа робила його схожим на порося в перуці. А черевики на грубій підошві додавали зросту.

Кантабіле привів мене для того, щоб погрожувати цьому чоловікові.

— Подивися добре на мого кента, Стронсоне, — сказав він. — Це той, про кого я тобі казав. Запам’ятай його. Ти ще його побачиш. Він дістане тебе. У ресторані, в гаражі, в кіно, у ліфті, — мені ж він сказав: — Це все. Іди, почекай за дверима, — і розвернув мене лицем до дверей.

Я похолов. А потім мене охопив жах. Бути нехай навіть маріонеткою, що уособлює вбивцю, — жахливо. Проте, перш ніж я встиг заперечити, скинути капелюха й спинити блеф Кантабіле, з ящика з чарунками на письмовому столі долинув надзвичайно підсилений голос Стронсонової секретарки, який заполонив усю кімнату.

— Вже? — запитала вона.

І він відповів:

— Вже!

Тут-таки прибиральник у сірій куртці ввійшов до кабінету, пхаючи перед собою Такстера. В руці у нього було розгоруте посвідчення.

— Поліція. Відділ убивств, — сказав він і штовхнув нас усіх трьох до стіни.

— Зачекайте. Покажіть посвідчення. Що значить «убивств»? — запитав Кантабіле.

— А ти думав, що я просто дозволю тобі сипати погрозами і нічого не робитиму? Коли ти сказав, як саме мене прикінчиш, я звернувся до прокурора штату й домігся ордера на затримання, — сказав Стронсон. — Два ордери. Один для невідомого, твого друзяки — найманого вбивці.

— Вони гадають, що ти із Корпорації убивств[222]? — запитав мене Такстер. Такстер рідко сміявся вголос. Навіть найбільша радість виявлялася у нього майже нечутно, а цією миті його радість була просто величезна.

— Хто найманий вбивця — я? — перепитав я, силкуючись усміхнутися.

Ніхто не відповів.

— Стронсоне, хто б тобі погрожував? — кинув Кантабіле. Його зухвалі карі очі блищали вологою, натомість обличчя стало хворобливо сухе і бліде.

— Ти проциндрив понад мільйон баксів, що належали хлопцям із «Трійки», і тобі кінець, шмаркачу. Ти — мертв’як! То чого б іще комусь влізати у цю справу? В тебе не більше шансів, ніж у клозетного щура. Офіцере, цей чоловік