Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

уже не жилець на цьому світі. Вам треба побачити цю історію у завтрашній газеті. «Інвестиційна корпорація Західної півкулі» розорилася. Стронсон хоче потягнути за собою на дно ще кількох людей. Чарлі, піди й принеси газету. Покажи її цьому чоловіку.

— Чарлі нікуди не піде. Всі стоять, спираючись на стіну. Я чув, що у тебе є револьвер і що твоє прізвище Кантабіле. Нахилися, серденько, — отак.

Ми всі послухалися. Свою зброю поліціант тримав під пахвою. Кобура скрипіла. Він витягнув револьвер з-за розкішного паска Кантабіле.

— Не звичайний дешевенький тридцять восьмого калібру. Це «маґнум». Цим ти міг би завалити слона.

— Ось бачите, як я вам і казав. Це зброя, що він тицяв мені під ніс, — сказав Стронсон.

— Це, мабуть, у сімейства Кантабіле спадкове — необачне поводження зі зброєю. Це ж твій дядечко Мучі замочив двох дітваків? Жодного класу. Безголові люди. А тепер подивимося чи маєш ти при собі трохи трави. Було б добре, якби разом із цим ішло також порушення умов дострокового звільнення. Ми тебе надовго запакуємо, друже. Клята банда дітовбивць.

Тепер черга дійшла до Такстера, і полісмен обшукував його під плащем. Такстерові уста розтягнулися, а перенісся викривленого носа палало від радості, від насолоди зустрічі з дивовижним Чикаґо. Я був розлючений на Кантабіле. Я просто несамовитів. Детектив провів долонями по моїх боках, попід руками та між ногами й сказав:

— Ви, двоє добродіїв, можете розвернутися. Пара дженджиків. Де ви дістали ці черевики з полотняними вставками з боків? — запитав він Такстера. — Італія?

— Кінґс-роуд, — відказав Такстер люб’язно.

Детектив скинув сіру куртку прибиральника — під нею була червона сорочка зі стоячим комірцем — і висипав на стіл вміст довгого чорного гаманця Кантабіле зі страусової шкіри.

— А хто з них мав би бути вбивцею? Еррол Флінн[223] у плащі чи картате пальто?

— Пальто, — відповів Стронсон.

— Ну ж бо, арештуйте його і виставте себе на посміх, — сказав повернутий до стіни Кантабіле. — Вперед, не зволікайте.

— А що, він якась знаменитість? — запитав поліціант. — Велике цабе?

— Точно! — підтвердив Кантабіле. — Він відома, видатна людина. Зазирніть у завтрашню газету й побачите його ім’я у колонці Шнайдермана. Чарльз Сітрин. Він важлива особа в Чикаґо.

— То й що, ми дюжинами садимо важливих осіб до в’язниці. Губернаторові Кернеру навіть забракло мізків подбати про розумного посередника, — детектив розважався. Його просте, пошрамоване обличчя, яке тепер випромінювало потіху, було лицем досвідченого полісмена. Під червоною сорочкою вгадувалися могутні груди. Мертве волосся перуки не пасувало до його натурального, здорового кольору обличчя, йому бракувало природної симетрії. Воно відстовбурчувалося на голові у невідповідних місцях. Такі перуки я бачив на веселих, розфарбованих у яскраві кольори сидіннях у роздягальні мого клубу в середмісті — копиці волосся, як скайтер’єри, чекали на своїх господарів.

— Кантабіле прийшов до мене сьогодні вранці з божевільними пропозиціями, — мовив Стронсон. — Я сказав: «Нізащо». Тоді він погрожував убити мене й вимахував револьвером. Він справді ненормальний. Потім пообіцяв, що повернеться зі своїм кілером. Описав, як має відбутися вбивство. Той хлопець вистежуватиме мене тижнями. А потім рознесе мені півобличчя, як гнилий ананас. Змалював розтрощені кістки, розчавлені мізки та кров, що юшитиме з мого носа. Він навіть розповів, як буде знищено знаряддя вбивства, речовий доказ. Кілер розпиляє його могутньою слюсарною ножівкою, розплющить молотком частинки й викине їх у каналізаційні люки на околицях. Він розписав усе до найменшої дрібниці!

— Ти все одно покійник, товстозадий, — озвався Кантабіле. — За кілька місяців тебе знайдуть у каналізації й муситимуть зішкребти з твоєї пики товстезний шар лайна, щоб дізнатися, хто це був.

— Немає дозволу на зброю. Чудово!

— А тепер заберіть звідси цих типів, — сказав Стронсон.

— Ви висуватимете обвинувачення проти всіх? У вас же лише два ордери.

— Проти всіх.

Я втрутився:

— Пан Кантабіле сам щойно сказав, що я не маю з цим нічого спільного. Ми з моїм другом Такстером виходили з Інституту мистецтв, і Кантабіле притягнув нас сюди, нібито для того, щоб обговорити капіталовкладення. Я співчуваю панові Стронсону. Він наляканий. Кантабіле — не при своєму розумі. Він страшенно марнославний, його переповнює пиха й шалена самозакоханість. Але все це — блеф. Це просто один із його оригінальних розіграшів. Можливо, офіцер скаже вам, пане Стронсон, що я не схожий на кілера на кшталт Лепке[224]. Я впевнений, що йому випадало кількох таких бачити.

— Цей чоловік нікого ніколи не вбивав, — підтвердив коп.

— А ще я маю летіти до Європи й залагодити багато справ.

Це останнє важило для мене найбільше. Найпаскудніше у цій ситуації було те, що вона вривалася в мою тривожну заклопотаність, у мою складну суб’єктивність. Це була моя внутрішня громадянська війна супроти публічного життя, простого й такого, що його кожен може відчитати, і характерного для цього міста — Чикаґо, Іллінойс.

Як фанатичний читач, немов стіною обгороджений силою-силенною своїх книжок, звиклий дивитися згори, зі своїх високих вікон, на поліцейські й пожежні машини та карети швидкої допомоги, як складний чоловік, сформований тисячами посилань і текстів, я виявив дещо спільне у моїй ситуації з тим, як Т. Е. Лоуренс пояснював свій вступ до Королівських військово-повітряних сил Великої Британії: «Раптом зануритися у натовп неотесаних чоловіків і опинитися…» Як там було далі? «…на ті мої найкращі роки, які ще мені зостались». Грубі жарти, галас, непристойна лайка казарм, розгрібання сміття. Так, багато людей, казав Лоуренс, без жодних нарікань прийняли би покарання смертю, щоб уникнути кари життям, що її доля тримає у другій руці. Я розумів, що він має на увазі. Тож настав час комусь — і чом би не такому, як я? — відповідаючи на це складне й жахливе запитання, просунутися трохи далі за решту чудових людей, які пробували це зробити раніше. Найгіршим цієї абсурдної миті було те, що руйнувалися мої плани. О сьомій мене чекали на вечерю. Рената засмутиться. Вона страшенно гнівалася, коли її змушували даремно чекати. У неї запальна вдача, і її нестриманість завжди виявляється в особливий спосіб. До того ж, якщо я не помилявся у своїх підозрах, Флонзелі весь час крутився десь поблизу. Людей вічно переслідують думки про заміну. Навіть найстійкіші та найурівноваженіші особи мають десь у запасі таємно обрані інші варіанти, а Рената не належала до найстійкіших. А що вона частенько складала на ходу віршики, то одного разу здивувала мене оцим:

Коли милий