Читати книгу - "На лезі клинка"

його тілу забігали мурашки. Вона не заслуговувала на таке. Не можна просто звалити цю проблему на її плечі. Аж ніяк не можна. І все заради того, щоб він трохи розважився? Який егоїзм! Джезаль був приголомшений, що усвідомив це лише зараз.

Отже, логіка вже вдесяте за день загнала його в кут: ці зустрічі не обіцяли нічого хорошого. Скоро вони так чи інакше відбудуть на війну і це поставить крапку на його безглуздій закоханості. В такому разі гайда додому спати, а завтра можна весь день тренуватись. Тренуватись і тренуватись, доки маршал Варуз не виб’є її з його голови. Він глибоко вдихнув, розправив плечі, повернувся і рушив до Аґріонта.

Статуя Харода Великого стриміла з темряви на мармуровому п’єдесталі заввишки як Джезаль і здавалася надто великою і пишною для цього тихого куточка біля Чотирьох Кутів. Усю дорогу він сахався кожної тіні, оминав людей і старався залишатись максимально непримітним. Правда, людей траплялося небагато. Було пізно, і Арді, найімовірніше, давно вже пішла додому, якщо вона взагалі приходила.

Джезаль нервово обійшов статую, вдивляючись у темряву, почуваючись цілковитим дурнем. Він проходив цей квартал багато разів до цього і ніколи про нього не задумувався. Хіба це, зрештою, не громадське місце? Він мав таке ж право знаходитися тут, як і будь-хто інший, але все одно почувався злодієм.

Квартал був безлюдним. Це радувало. Все виходило якнайкраще. Тут він нічого не здобуде, тільки втратить. Тоді чому він почувався таким невимовно пригніченим? Джезаль звів очі на обличчя Харода, зустрівшись із тим кам’яним виразом, який скульптори притримують для найвеличніших осіб. Він, себто Харод, мав гарне, вольове підборіддя, майже таке, як у Джезаля.

— Прокинься! — прошипів голос поряд із його вухом.

Джезаль по-дівчачому писнув, відсахнувся, спіткнувся і впав би, якби не схопився за здоровенну ногу короля Харода. Перед ним стояла темна постать у каптурі.

Пролунав сміх.

— Ти тільки не обпісяйся.

Арді. Вона відкинула каптур. Скісне світло з вікна освітило нижню половину її обличчя, явивши скривлену посмішку.

— Це всього лише я.

— Я тебе не побачив, — безглуздо пробурмотів Джезаль, поспішно відпускаючи велику кам’яну ногу, за яку він так відчайдушно вхопився, і стараючись виглядати невимушено.

Варто було визнати: початок виявився невдалим. Він не мав потягу до подібних шпигунських забавлянок. Арді, навпаки, почувалася, як риба у воді. Він було навіть задумався, чи не робила вона щось подібне раніше.

— Тебе самого останнім часом непросто побачити, — відказала вона.

— Ну, е-е… — протягнув він, досі не оговтавшись від шоку, — я був зайнятий через Турнір і тому подібне…

— О так, куди ж без надважливого Турніру. Я бачила твій сьогоднішній бій.

— Справді?

— Дуже вражаюче.

— Е-е, дякую. Я…

— Тобі щось сказав мій брат?

— Про фехтування?

— Ні, довбню. Про мене.

Джезаль замовк, намагаючись придумати, як краще відповісти на це питання.

— Ну, він…

— Ти його боїшся?

— Ні!

Пауза.

— Ну добре, так.

— Але ти все одно прийшов. Певно, це має мені полестити. — Вона поволі обійшла Джезаля, раз у раз міряючи його поглядом. — Однак ти забарився. Уже пізно. Мені скоро треба повертатися додому.

Було у її погляді щось таке, що не давало його стривоженому серцю заспокоїтись. Радше навпаки. Він повинен сказати їй, що вони більше не зможуть бачитись. Що це неправильно для них обох. Що із цих зустрічей ніякого добра не буде… ніякого добра…

Джезаль часто дихав, напружений, схвильований, неспроможний відвести очей від її затіненого обличчя. Він повинен сказати їй просто зараз. Хіба не для цього він сюди прийшов? Джезаль відкрив було рота, але всі його аргументи раптом здалися далекими, невиразними та непереконливими, годящими для інших людей в інших часах.

— Арді… — почав він.

— М-м-м?

Вона рушила до нього, схиливши голову набік. Джезаль позадкував, але вперся у статую. Вона підходила все ближче, ледь розтуливши губи, не зводячи очей з його губ. Що в цьому, зрештою, такого неправильного?

Ось вона зовсім близько, тягнеться до нього. Джезаль відчував її запах — він одурманював його. Відчував її теплий подих на своїй щоці. Хіба в цьому може бути щось погане?

Він відчув, як вона провела холодними кінчиками пальців по його обличчю, аж до підборіддя, а тоді, взявши його за волосся, нахилила його голову до себе. Її пухкі і теплі губи торкнулися його щоки, тоді підборіддя, а потім і самих губ. Вони злилися у ніжному поцілунку. Вона притиснулася до нього, обійнявши однією рукою його за спину. Вона пестила язиком його ясна, його зуби, його власний язик, ледь чутно постогнуючи від задоволення. Мабуть, він теж постогнував, хоч і не знав достеменно. Все його тіло приємно поколювало, кидаючи то в жар, то в холод, а думати він міг лише про її губи, так наче ніколи раніше він не цілувався. Хіба в цьому може бути щось погане? Вона куснула його губу — сильно, але не боляче.

Джезаль розплющив очі. Він ледве стояв на ногах, майже не дихаючи і тремтячи. Арді дивилася на нього знизу вгору. Він бачив, як блискотіли у пітьмі її очі, спостерігаючи за ним уважним, цікавим поглядом.

— Арді…

— Що?

— Коли ми знов побачимось? — У його горлі пересохло, голос був хрипким. Вона опустила очі, а на її вустах заграла легка, жорстока посмішка — так наче вона змусила його розкрити карти і виграла у нього цілу купу грошей. Йому було байдуже. — Коли?

— О, я тебе повідомлю.

Він мав поцілувати її ще раз. До сраки наслідки. Нахуй Веста. До дідька все. Він нахилився до неї, заплющивши очі.

— Ні, ні, ні. — Вона відвела його губи від своїх. — Треба було прийти раніше.

Вона вирвалась від нього і, все ще з усмішкою на губах, поволі пішла геть. Джезаль дивився їй услід — німий, закляклий, вражений, — зіпершись на холодний кам’яний п’єдестал. Він ще ніколи так не почувався. Ніколи.

Вона озирнулась, всього раз, наче хотіла перевірити, чи він досі дивиться. Його груди майже болісно стиснулися від одного її погляду, а тоді вона завернула за ріг і зникла.

Він постояв так якусь мить, витріщаючись і в спромозі тільки дихати. Але тут на площу увірвався холодний вітер, який повернув Джезаля з небес на землю. Фехтування, війна, його друг Вест, його обов’язки. Всього один поцілунок. Один поцілунок, і вся його рішучість витекла, як сеча із надтріснутого нічного горщика. Він роззирнувся, несподівано почуваючись себе винним, спантеличеним і переляканим. Що він накоїв?

— Чорт, — сказав він.

Темні діла

Гар має різні запахи. Живе, свіже