Читати книгу - "Вибрані романи"

й навіть докоряла йому, що він її уникає.

— Я боявся за твоє життя, — сказав їй чоловік, — і я був нажаханий. Нажаханий, опанований розпачем і сповнений каяття.

— Каяття за що?

— Якщо ти помреш, я вистрелю собі в голову!

— А навіщо? «Від чоловіків можна чекати чого завгодно», — сказала б Тула. Але небезпека для мого життя вже минула, і ти це знаєш.

— І це не стало для тебе гіркою наукою, Росо?

— Гіркою наукою?

І наблизившись до чоловіка, обхопивши його руками за шию, пригорнувшись до нього, вона прошепотіла йому на вухо, спалюючи його своїм подихом:

— Ми народимо ще одну дитину, Раміро! Тепер я зрозуміла, що кохаю тебе! Нехай навіть вона мене вб’є!

Тим часом Хертрудіс сповила малого, ревниво оберігаючи невинне створіння від того, щоб воно помітило палкі вияви любовної пристрасті своїх батьків.

Здавалося, тітка не хоче, щоб дитя коли-небудь довідалося про кохання, з якого воно постало, й від раннього віку, віку невинності, вирішила подбати про те, щоб воно не помітило бодай найлегших і найвіддаленіших його ознак. Звичайно ж, вона не забула почепити йому на шию образок Найсвятішої Діви, Богоматері з її Дитям на руках.

Нерідко, коли вона бачила, як її сестра, мати, виявляла нетерпіння, намагаючись утихомирити малого або сповити його в пелюшки, то казала:

— Дай мені його, Росо, дай мені, і йди розважитися зі своїм чоловіком...

— Але ж, Туло...

— Якщо тобі треба опікуватися двома, то мені лише цим одним.

— Ну, Туло, ти як що-небудь скажеш...

— Не будь дитиною, ти вже поважна сеньйора, мама. І подякуй Богові за те, що ми можемо так розділити твою роботу.

— Туло... Туло...

— Раміро... Раміро... Росо.

Мати надула губи, але пішла до чоловіка. І вони, либонь, не марнували часу, бо незабаром у них народилася ще одна дитина, дівчинка.

Розділ п’ятий

Незабаром після народження дівчинки сестри одного дня знайшли мертвим свого доброго дядька, дона Прімітіво. Хертрудіс загорнула його в саван, — але спершу вимила тіло, бо хотіла, щоби він ліг у могилу чистим, — з тією ж старанністю, з якою загортала в пелюшки щойно народжених немовлят Роси. І залишившись у кімнаті на самоті з тілом свого старого доброго дядька, вона оплакала його такими гіркими слізьми, ніби не вірила, що він міг їх покинути. «Я ніколи не думала, що так любила його, — сказала вона собі. — Він був блаженний. І з якою легкістю він умів переконати мене, що я особа надзвичайно розважлива — він сам був людиною, яка вміла мислити дуже тверезо!»

— Він був нашим батьком, — сказала вона сестрі.

— І ми ніколи не чули, щоби він підняв на нас голос.

— Авжеж! — вигукнула Роса. — Він завжди дозволяв нам здійснювати наші святі бажання.

— Бо він знав, Росо, що одна його присутність освячувала наші бажання. Він був нашим батьком; він нас виховав. А щоби нас виховати, йому було досить свого життя, такого чистого, такого прозорого, такого світлого...

— Це правда, — сказала Роса, й очі їй наповнилися слізьми. — Я не знала іншого чоловіка, такого мудрого й розважливого.

— Ми не могли б, сестро, знайти для себе дім, чистіший, аніж цей, щоби вирости в ньому.

— Що ти хочеш цим сказати, Туло?

— Він наповнив наше життя мовчки, майже не сказавши нам жодного слова, культом Найсвятішої Діви, Богоматері, а також культом нашої матері, своєї сестри, й нашої бабусі, його матері. Ти пам’ятаєш, як ночами він наказував нам читати молитви і як змінювався йому голос, коли він доходив до тих слів в отченаші та авемарії, якими молився за вічний спокій душі нашої матері, а потім і за душу своєї матері, нашої бабусі, якої ми не знали? У тих молитвах він говорив нам про матір і в тих молитвах навчив тебе бути нею.

— А тебе, Туло, а тебе? — вигукнула Роса, плачучи.

— Мене?

— Так, тебе, тебе! Хто насправді є матір’ю для моїх дітей?

— Облиш це. Ось ти маєш його перед собою, мовчазного святого. Мені розповідали, що вбогі побожні жінки не раз плакали, слухаючи його проповіді, з яких не розуміли жодного слова. І я знаю, чому так було. Один його голос вкладав у душі любов і вмиротвореність. А зараз, Росо, прочитаймо молитви!

Дві сестри стали навколішки біля смертного ложа дядька й проказали ті самі молитви, які проказували разом із ним упродовж багатьох років, разом із двома отченашами та авемаріями за вічний спокій душ їхньої матері та бабусі, до яких вони додали ще один отченаш і ще одну авемарію за душу щойно померлого чоловіка, який лежав перед ними. І м’які та лагідні вогники двох свічок, які горіли по обидва боки покійника, яскраво освітлюючи його чоло, біле, як їхній віск, здавалося, тремтіли в ритмі молитов, за кожним словом, яке промовляли сестри. Глибокий спокій випромінювала ця смерть. Дві сестри підвелися з колін; спершу Хертрудіс і Роса поцілувалися між собою, а потім поцілували свого дядька в його воскове чоло й обнялися з уже сухими очима.

— А тепер, — сказала на вухо сестрі Хертрудіс, — ти муситимеш палко кохати свого чоловіка, дбати про те, щоби він був щасливим і... народити нам багато дітей.

— Тепер, — відповіла їй Роса, — ти, звичайно, переселишся жити до нас.

— Ні-ні — цього не буде, — швидко відповіла їй сестра.

— Як, не буде? І чому ти так категорично...

— О, сестро, пробач мені за цю категоричність, благаю тебе, пробач, — і ніби згадавши про покійника, знову опустилася біля нього навколішки.

— Не поводься так дивно, Туло, я тебе просто не розумію. У тебе іноді бувають такі химери...

— Це правда, але ти мені їх пробачиш. Ти ж мені їх пробачиш, Росо?

— Про це навіть не запитуй. Але ж ти прийдеш жити до нас?

— Не наполягай, Росо, не наполягай...

— Що? Ти не прийдеш? Покинеш своїх племінників, власне, навіть своїх дітей?

— Але ж я не розлучаюся з ними жодного дня...

— То ти прийдеш?

— Я подумаю, Росо, я подумаю...

— Гаразд, я не наполягатиму.

Але за кілька днів вона знову заговорила про це, й Хертрудіс знову мала захищатися.

— Ні-ні, я не хочу вас турбувати...

— Турбувати нас?