Читати книгу - "Політ співочого каміння. Трилогія з народного життя"

приходить гірке похмілля. Отож тепер вони лежали собі із порожньою пляшкою, яку видудлили зранку, біля того ж плоту і мирно спали у тій же кропиві. Сопіли собі тихо під ніс, як натруджене дитя, і нічим не журилися. Вони знали: в обійсті Данків, доки їм лише даровано світу, завжди знайдуть і тепло душевне, і тепло хатнє, і хліб-сіль, не говорячи вже про чарчину.

Фіскарошка ж із Соломоном у цей час стояли чинно біля хвіртки і поклонами проводжали гостей. Потім сіли собі двоїчко на лавицю і баба, дивлячись, як дорогі родичі, вантажені всяким добром, спускаються із Небесі у долину, незлобливо, але досить обережно мовила до Соломона:

— Ти, Мішку, коли помер… ти хоч видів живу Смерть?

— Йой, золота моя, де би не видів, — мовив гордо Соломон, аби наварити собі ціни. — Так ясно видів, як тебе тепер!

— А як хоть вона виглядала?

— Ну як?.. Із косою… чорна, як ердильська циганка… йшла собі помежи народ і косила голови, як капусту…

— Но, а ти?

— Я малінько прихилився, то й, видиш, спас свою голову!..

Баба прогиркнула, прочистила горлянку і твердоовчально наказала дідові:

— Слухай, Мішку! Якшто ти очередний раз помреш, зустрінеш Смерть і вона буде звідати про мене, ти їй скажеш: мене не знаєш, нигда-шуга не видів… і вообще я не живу на світі!

— Но, а коли зазвідать про жону? — насторожився Соломон.

— Кажи, што ти був нежонатий!

— Як нежонатий?!

— Дуже просто: бідкайся, што на цісарській войні тобі куля яйця відірвала, всю жизнь був до жінок неваловшний… то єсть… ходив із опущеним женилом!

— А-а-а-а… Марько, — протягнув дід. — Я постараюся, айбо не обіцяю — сама знаєш, я брехати не вмію.

— Правда… правда… Ти, Мішку, бджоли би тебе цілували, ти дуже цінний у мене чоловік.

— А як же, Марько!.. Ти ж би нігда в жизни за пустого чобота не вийшла замуж. Я все кажу: такі чоловіки, як я, на вулиці не валяються, — гордо відповів Соломон.

— Што правда — то правда: такі чоловіки, як ти, не на вулиці валяються, а по ярках штабелями лежать, — не могла не вкусити і на цей раз Фіскарошка.

* * *

… І ось, згадуючи тепер про похорони діда Соломона, мамка щиро засміялись — чого я вже давно-давно не пам’ятав.

— Чого так смієтеся? — запитав здивовано.

— Смерті, дитино, не треба боятися — над нею треба сміятись. Смерть — просто страх. А для того, авби страх подолати, над ним треба сміятись, — сказали весело мамка.

— З дідом то так і є, — мовив я, — він усе життя лем то і робить: або він сміється, або з нього сміються.

— Ні, Митрику, — заперечливо похитала головою мамка. — Дідо наш дуже добрий. Він тобі ще много в житті поможе. І тому я не могла допустити його…

На цьому слові мамка затнулись, хвильку помовчали і далі сказали всього одне речення:

— Наш дідико повернувся з тої дороги, з якої мало хто вертається…

Мамка відчинили величезну шафу і витягли з неї дерев’яну валізу — ту саму, з якою колись прийшли в обійстя Данків, а згодом і пішли з нього. І тут, у шафі, я раптом побачив картину, яка вразила найбільше! І не просто вразила, а ошелешила своєю спотвореністю.

…На полотні простягалась велетенська пустеля. Над нею вибляклим півколом знімалося небо — стомлене, пожухле і потріскане, як розбите дзеркало. А із тих тріщин виростали: гігантські дерева — закорінені у небо, а головами-кронами до землі. Кожне дерево мало своє неповторне обличчя: одне німіло від жаху, друге заходилось від сміху, а ще інші застигли то у неймовірному здивуванні, то у глибокій печалі, то у нестерпнім гніві, то у божевільній радості…

Складалось враження, що перед тобою цілий ліс дерев-людей, покараних за гріхи і замурованих у розпечене пустельне небо. А крізь цей небесний диво-ліс проглядали так само перевернуті догори ногами цілі юрбища людей. Вони гналися за казковими палацами — так само перекинутими. Позаду ошалілих натовпів лишалися гори трупів. Проте люди із божевільним гиком і блиском у очах, розмахуючи зброєю, вперто бігли уперед. Але чим стрімкіший був їх біг, тим швидше казкові палаци віддалялись, а надалі і зовсім зникали. Все це нагадувало хворий пустельний міраж помираючої від спраги людини.

Мамка помітили моє оціпеніння і запитали:

— Ти налякався?

— То є дуже страшно, — видобув із себе я.

— Це, дитино, поки що невідоме тобі слово. Його ім’я — Ілюзія. Воно народилось не у Господніх просторах. Це плід від лукавого… Ти ж чув, як пахли Божі слова? А воно…

Дійсно, від картини йшов запах… Ні, це був не запах. Із пустелі віяло холодом. І настільки страшним, що кров стигла у жилах, а єство охоплювали такі відчай і безнадія, що хотілося вити, кричати, бити головою