Читати книгу - "Руїни бога"

дрімота цілувала вії, срібні мотилі шугали над головою, їй приходили яскраві сни.

*

Вона прокинулася рано, прийняла душ, вдяглася, замовила велику карафку кави й оцінила втрати. Вона почувалася так, мовби пройшла як не війну, то бодай криваву битву. Що вона ще відчувала? Віола оцінила себе з голови до п'ят. Зап'ястки трохи затерпли, коліна боліли так, мов хтось цілу ніч валив у них молотом. Голову ніби ватою напхали — мабуть, це через «Валіум», — а так все добре. А тоді вона оцінила свій внутрішній стан. В гівно, — констатувала вона.

Віола полишила готель, втішена тим, що не зустріла свідків її вчорашнього гріхопадіння. Цікаво, як там цього ранку почуваються її «Хвойди»? Безнадійно похмільні, мабуть, ще навіть не прокинулися. (Насправді вони жваво наминали англійський сніданок у значно кращому готелі «Тревелодж» і готувалися здійснити набіг на магазини одягу. Це були дівчата з Ґейтсгеду, їх так просто не зламати).

Віола попросила портьє замовити їй таксі до «Тополевих горбів». Вона спокутує минулу ніч, провівши день із батьком. І як додаткову єпітимію подивиться Діамантовий ювілей королеви.

*

Батько був виснажений: він зараз днями спав, як старий пес. Чого йому просто не піти? Він що, хотів дотягнути до ста? Ще два роки такої наруги? Та це ж не життя, а животіння — амебам і тим краще живеться. «Це тріумф людського духу», — сказала нова медсестра, ще здатна говорити про «позитивну динаміку» і «покращення якості життя»: заспокійливий жаргон керівництва не мав ані найменшого значення для більшості мешканців «Тополевих горбів», що були як не при смерті, то в маразмі, а то і те, й інше. Цей заклад називали «домом турботи», хоча там ні дому не було, ні турботи — а що ви чекали від комерційного поставника медичних послуг, який платить співробітникам мінімальну зарплату? До того ж, не було там ані тополь, ані горбів. Це черговий Віолин пунктик, про який вона раз у раз розповідала байдужим і здебільшого неангломовним медсестрам, від чого просто здавалася їм черговою божевільною. («Наші співробітники володіють польською і тагальською», — написано у брошюрі «Тополевих горбів»).

— У тебе так душно, — повідомила вона Тедді.

Він щось пробелькотів — може, погодився. Температуру виставили надміру високу, це лише посилювало огидний запах, від якого ще з порога хотілося блювати, та ще й викохувало мільйони бактерій. До звичайних звіриних запахів сечі й калу домішувався сморід гнилі, який не могла здолати ніяка дезінфекція. Мабуть, це запах старості, — вирішила Віола. Щоразу, коли приїздила у «Тополеві горби», вона тримала під рукою носовичок, напахчений «Шанеллю», і час від часу його нюхала, як бутоньєрку від чуми.

Двері там не закривали, тож кожна кімната виглядала, як маленька замальовка, виставлені напоказ руїни, мов у якомусь страхітливому зоопарку чи музеї жахіть. Хтось лежав у ліжку й майже не рухався, хтось стогнав і кричав. Когось висадили на стілець і голова звисала на груди, як у маленької дитини, що заснула сидячи; десь жінка нявкала, як кішка. У коридорі постійно треба було ухилятися від підранків, як їх називала Віола, — загублених душ, які просто човгали собі днями, не знаючи ані хто вони, ані куди йдуть (ясно, що нікуди). Вони не знали коду до закритих дверей цього крила (4-3-2-1 — елементарно), а якби й знали, то забули б, а якби й не забули, то толку з того: їхні мізки в дірках, як мереживо. Інколи вони збиралися, як зомбі (тільки повільні, ні за ким не ладні погнатися, хай би скільки їм заплатили), при дверях і німо дивилися у заґратоване вікно на заборонений їм світ. Вони в’язні, що відбували пожиттєве. Ходячі мерці.

Неприємну атмосферу посилював виснажливий гамір телевізорів із виставленою на максимум гучністю, які були в кожній кімнаті, — «Хто хоче стати мільйонером?» намагалося перекричати «Останнього героя», хоча насправді всім байдуже, що дивитися, бо ніхто вже нічого не розумів. Десь завжди лунав довгий і наполегливий дзвінок виклика медсестри — хтось із пожильців намагався привернути увагу когось, будь-кого.

Була там і спільна вітальня, де пожильці паркувалися перед значно більшим і гучнішим телевізором. Із незбагненних для Віоли причин у вітальні стояла велика клітка з ув’язненою парою нерозлучників, на яких ніхто не зважав. Їй не подобався «Феннінґ-Корт» — житловий комплекс, до якого вона заманила батька вже майже двадцять років тому, — проте у порівнянні з будинком для старих (ой, перепрошую, домом турботи) то був втрачений рай. «Те пекло скрізь, — невимушено сказала вона батькові, — і я довічно в нім»[10]. Вона широко посміхнулася нянечці, що саме проходила повз їхні прочинені двері. Та хто взявся б при здоровому глузді стверджувати, що евтаназія — це погано? Шипман, який присипляв своїх пацієнтів, все усім зіпсував. *

Та хай би як страшно було у «Тополевих горбах», вони бодай звільняють Віолу від обов'язку про нього дбати, міняти памперси, годувати з ложечки кашкою і вигадувати спосіб розважати його протягом довгих годин між годуваннями. Вона навіть із дітьми погано давала собі раду, тож навряд чи їй повелося б краще з тим, хто сягнув протилежного кінця життя. Вона просто не створена для того, щоб дбати про інших.

Віола уявляла, що її нутрощі зроблені з тверді, мовби органи і м’які тканини давно скам’яніли. «Скам’яніння Віоли Ромен» — незла назва для чогось. Мабуть, для її життя. Тільки хто ж таке напише? І чи вдасться їй їх спинити?

Як бути чесною (бодай з собою), людей вона насправді не любить. («‘L’enfer, c’est les autres», — легковажно сміється Віола Ромен, проте, очевидно, це неправда: вона з великим співчуттям пише про людську природу». Журнал «Ред», 2011). На свій захист (Віола часто думала про себе у третій особі, мовби представляла себе присяжним) — отже, на свій захист може сказати, що останнім часом її засмучують до сліз випадки жорстокого поводження з тваринами, це бодай доводить, що вона не соціопатка. (Присяжні утрималися від висновків). Якщо читати жовту пресу, що Віола і робила — «Треба знати свого ворога», — сказала б вона присяжним, хоча насправді жовта преса просто цікавіша, ніж зверхньо-самовдоволені інтелектуальні часописи, — то могло здатися, наче люди тільки те й роблять, що морять коней голодом, кидають цуценят у сушилку чи запихають кошенят до мікрохвильовки.

Ці історії викликали у Віоли безпорадний жах, не до порівняння з тим, що вона відчувала, скажімо, коли читала про жорстокість до дітей. Про це вона нікому не розповідала, це табу, прямо як рішення проголосувати за Торі. Про це не