Читати книгу - "Руїни бога"

на тому, що зашарілася, й поспіхом пірнула у звичний затишок «У Бетті», чистого й добре освітленого прихистку від цього Содому і Гоморри.

Вона з'їла курячий салат і випила два келихи вина, від вегетаріанства вона відмовилася. Складно лишатися худою з усіма тими правилами. Якийсь чоловік грав на фортеп'яно, і то доволі добре, не традиційну фонову музику, а Шопена і Рахманінова. Шопен завжди нагадував Віолі про маму й засмучував: після смерті Ненсі вона відмовилася грати на піаніно. Якби не кинула, могла б зробити кар’єру в музиці. Концертуюча піаністка — чому б і ні?

Віола спустилася в туалет. Внизу висів уламок дзеркала з-за шинквасу з часів війни, коли тут ще був «Бар Бетті». Екіпажі Королівських повітряних сил вишкрябували на дзеркалі свої імена. Батько розповідав їй про «Бар Бетті», про те, як пив тут під час війни, але вона не дослухалася. Тепер це дзеркало стало реліквією. Більшість чоловіків, які лишили на ньому свої імена, вже померли. Мабуть, чимало загинуло на війні. Вона придивилася до майже невчитних імен. А батько написав тут своє ім’я? Шкода, що вона не розпитала його про війну, коли він ще був compos mentis. Могла б покласти його спогади в основу роману. Всім би той роман сподобався. Всі завжди серйозно ставилися до романів про війну.

Коли вона повернулася за свій столик, то побачила, як площу святої Єлени, спотикаючись, перетинають чоловіки, вбрані презервативами. Ото треба було їхати в одне із найкраще збережених середньовічних європейських міст для того, щоб вдягнутися кондомами? Чим їм Бенідорм не вгодив? Чи, як на те пішло, Магалуф? («Ти хочеш, щоб усі поводилися краще, але сама поводишся не краще, ніж інші», — казала Берті).

Один із чоловіків-кондомів притиснувся, як комаха, до вітрини «У Бетті» і вишкірився на відвідувачів. Піаніст підвів на мить погляд від клавіш, а тоді безжурно повернувся до Дебюссі. На центр площі виїхала вантажівка, з неї повискакували зомбі. Зомбі стали ганяти презервативів. Презервативи навіть не здивувалися, мов чекали, що зараз на них накинуться зомбі. («Вони за це платять», — пояснила Берті). Це що, така розвага? Віола була в розпачі. Можливо, вона виграла забіг і першою дійшла до кінця цивілізації. Приз на неї, звісно, не чекає.

Але це ще не кінець. Віола була на фінішній прямій, але лінію ще не перетнула. Вона вийшла з «У Бетті» й перетнула міст Лендал, де атмосфера аж жахтіла. Віола випадково застрягла у процесії «Самичок Емі», які були вже добряче напідпитку. Очолювала почет та сама Емі, якій з голови сповзала корона: стьожка на дешевому топіку повідомляла, що це «Наречена», а на її огрядний задок пришпилили знак «У». Жінки що, показилися? Це заради цього Емілі Девідсон кидалася під копита коням? Щоб дівчата могли носити на голові члени з лампочками і їсти капкейки? Що, правда? Щоразу, як бачили самця свого виду, вони піднімали палець і волали «Перстеника надягни!», а потім хапалися одна за одну, бо їм аж боки лускали від сміху. «Зараз всцюся!» — завищала одна.

Повз Віолу проштовхався загін друзів нареченого.

— Вище ніс, стара! — заволав один із них на неї. — Може, й тобі пощастить, як не будеш така кисла!

Віола покрокувала далі, всередині клекотала лють. Поверхнею її серця розповзалися тріщини і розлами. Вона була як піаніно із занадто туго натягнутими струнами, готовими ось-ось луснути у жахливому катаклізмі змішаних метафор.

Чому люди такі дурні й неосвічені? («Чому ти завжди така сердита?» — спитав її Сонні колись давно. «А що, не можна?» — огризнулася вона). Чому діти її не люблять? Чому ніхто її не любить? Чому вона така самотня, знудьгована і, визнаймо, просто-таки жалюгідна, і…

Вона спіткнулася на бруківці й тяжко повалилася на коліна й долоні, кісткою об каміння, як чавунна кішка, — на якусь мить голоси в її голові, вражені, стихли. Коліна боліли так, що вона боялася поворухнутися. Чи не розбила колінні чашечки? Друг нареченого бовкнув щось солоне про те, у якій вона позі, але жіночий голос із сильним ньюкаслським акцентом сказав йому валити нахрін. Віола звелася на бруківці на коліна, від того біль лише розгорівся. Аж тут у неї перед очима промайнула рожева футболка, на якій стразиками було написано «Хвойди в Норку». Жінка — власне, дівчисько з відкритим стурбованим обличчям, молодше, ніж можна припустити з прокуреного голосу, — присіла біля Віоли і сказала:

— Усе гаразд, моя хороша?

Ні, — подумала Віола, — насправді геть нічого не гаразд. І вона розридалася — просто на бруківці, у порваних дорогих колготах, з розбитими закривавленими колінами. Вона ніяк не могла зупинитися. Це було жахливо. Сльози били зсередини, мовби вона раптом сягнула прадавнього водоносного горизонту горя. Проте нажахали її не сльози, а слова, які виривалися з її вуст, первісний поклик, альфа і омега людської мови, не крик, а схлип:

— Хочу до мами, — схлипувала вона, — хочу до мами.

— Та забирай мою, моя хороша, — сказав хтось, і дівчата розреготалися.

Та все ж, відчувши, що страждає жінка — може п'яна, а може й ні, — вони зібралися зграйкою і згуртувалися навколо неї, щоб захистити.

Хтось допоміг їй зіп'ястися на ноги, хтось дав серветку, хтось вручив пляшку мінералки, де виявилася нерозбавлена горілка. Старша жінка зі зморщеною шиєю і обвислим лицем (на її футболці було написано «Мама нареченої») вручила Віолі пачку вологих серветок. Вони розпитали, куди вона прямує, — й так почет «Хвойд» ласкаво провів її назад до «Сідар-Корт». Портьє марно намагався не пустити їх у свої володіння — вони прорвалися за поріг і затопили фоє. Віола відшукала свій ключ, і одна з дівчат тріумфально помахала ним перед нервовим портьє.

— Вона трошки стомилася і розхвилювалася, — пояснила дівчина.

— Бідна старенька, — сказало інше дівчисько, курча мале.

Старенька! Та ж мені тільки шістдесят, — хотіла заперечити Віола, — це як нові сорок. Проте у неї сил не було протестувати.

Вона уявила, як дівчата продовжують вечірку у неї в кімнаті, проте врешті переконала їх розпрощатися при ліфті. Мати нареченої поклала щось їй у руку — крихітний подарунок, загорнутий у серветку.

— Це «Валіум», — пояснила та, — але ти прийми тільки половинку. Вони посиленої дії, я до них звикла.

Заплакана Віола вдячно гикнула.

*

У прихистку кімнати вона вирішила знехтувати традиційною вечірньою програмою (зняти макіяж, почистити зуби, причесатися). Натомість заповзла між простині, які аж рипіли від крохмалю, й легковажно запила цілу таблетку «Валіуму» двома маленькими пляшечками горілки з мінібару. Вона боялася, що їй снитимуться жахіття, але сон був на диво приємний. Золота