Читати книгу - "Переможець отримає все"

вляпаюся. Щоразу кажу собі — «буду обережною». А як сяду — все, пропала обережність, пішло-поїхало… Боже, якби ми не втекли, ти уявляєш?.. Джип і ще ті дві машини… Кінець… А так тільки одна. Скільки це може коштувати? Хоча би приблизно.

— Ніскільки, — сказав він. — 3 Франкенштейном у нас свої рахунки, розберемося.

— Жартуєш?

— Ні, чесно.

— Тоді я можу опинитися в незручному становищі, — сказала Ольга.

— Тобто?

— Не люблю бути винною.

— Не перебільшуй, — заспокоїв її Віктор. — Які в нас можуть бути розрахунки? Ми ж в одній команді. На одну поп-зірку працюємо.

Дівчина тільки невесело посміхнулася.

Вони просиділи перед імпровізованим каміном кілька годин, говорячи то про одне, то про інше. Спочатку Ольга згодувала йому майже все морозиво, з якого сама вибрала тільки горіхи та чорнослив. Потім вони спекли в пічці картоплю, і Віктор продемонстрував власне мистецтво кулінара, витягши з підвалу з десяток незамерзлих яєць. Яєчня з шинкою та сиром з того самого «маркету» вийшли на славу.

— Оце тут ти і пишеш свої «хіти»? — несподівано запитала Ольга.

— Це для вас вони хіти, — посміхнувся Віктор. — Для мене просто пісні. А пишу переважно в дорозі. Знаєш, коли їдеш — багато часу для думок і такого всякого. Ось вони й складаються іноді.

— Як, ти пишеш їх без гітари в руках? — здивувалася вона.

— Переважно так.

— А хоч маєш її?

— Маю.

— А ти заспіваєш мені?

— Ні, — він похитав головою, — я б не хотів.

— Чому?

— Ну, по-перше, майже всі пісні ти чула. А по-друге, після Тараса… це вже буде якась убогість.

— Ну, ти скажеш… Навпаки, я хочу послухати їх від тебе і під гітару.

— Ні, не вийде, — похитав головою Віктор. — Ти вже пробач. Як же тобі пояснити… Я коли їх складаю… я ніби чую його голос, уявляю, як співатиме він. Розумієш? Після цього сам співати їх просто не можу. Починає вернути. Зате подумки — їду й наче його голосом співаю. Це клас. Мені, розумієш, Бог не дав. Тому не проси.

У хаті давно вже стояла спека. А його після безсонної ночі в дорозі почало хилити на сон. Вона помітила це.

— Ти б ліг і поспав, — запропонувала Ольга. — Цілу ніч їхав.

— Нічого, я звик. Скоро й так вечір. Уже майже смеркається.

— Тим паче. У тебе що, окрім цього дивану, нічого немає?

Віктор глянув на диван, швидше, тахту, в кутку, не знаючи, що й відповісти.

— Як тобі сказати… А вона тебе зовсім не влаштовує?

— Мене? Цілком. Я просто питаю. Ти на ній спиш?

— Знаєш… — Віктор підшукував слова, дивлячись у підлогу. — Мені, звичайно, незручно перед тобою, але… словом, тут є ще одна кімната…

— Та, на великому страшному замку? — запитала вона. — У якій телевізори поскладані?

— Так. Розумієш…

— Розумію, — сказала вона. — Звичайно.

— І що ж ти розумієш? — здивувався Віктор.

— Що це, як у казці про Синю Бороду — всюди ходи, де душа забажає, а туди не смій.

Вона помітила, як Віктор змінився на обличчі й відвернувся.

— Вік, я щось не те ляпнула? Пробач… — Вона злякано взяла його за руку.

— Та ні, все гаразд. Не переживай. Зараз я тебе влаштую тут, а сам піду в кімнату на замку. Не звертай уваги.

— Там же зимно! — вигукнула Ольга.

— Там також є пічка. Нагрію.

Вона помітила, що його настрій несподівано впав. Чого б то? Від згадки про кімнату…

— А… можна, я тебе щось попрошу?

— Звичайно.

— А ми не можемо бути тут разом? Я займаю дуже мало місця… Тут майже ліс навколо, якісь яруги. І хата стара. Сама я, напевно, боятимуся.

Він нагрів їй води і вийшов надвір, заким гостя готувалася до сну. У голові робилося казна-що. Повний безлад. Клацнувши запальничкою, Віктор припалив цигарку й затягся. Там, у натопленій кімнаті, зараз була жінка. Вона опинилася тут уперше, відколи це було його житло. Вродлива, близька. Він уявив її зараз там, як вона скидає джинси з бахромою по боках і блузку, більше схожу на кофту. Уявив, як схиляється над мискою, з якої йде пара. Тоненькі пальці змивають косметику з обличчя. А потім…

О, Господи… Вона наче лялька… Недопалок цигарки впав у сніг, і він тепер уже ясно почув, як калатає серце. Бажання зачинити кімнату «Синьої Бороди» ще на одну колодку прийшло несподівано.

Його покликали. Увійшовши, Віктор побачив на ній свою сорочку, ту, що несміливо запропонував, витягши із шафи. І більше нічого. Сорочка була широка й довга, але закінчувалася, проте, набагато вище її колін, на яких його погляд зупинився автоматично.

— Гарно, — сказав він. — Тобі, напевно, будь-що личитиме.

— Дякую, — промовила вона. — Гарна баня була. Пробач, я вихлюпала всю воду. Як почала, так і не зчулася, коли…

— Зараз нагріємо… — Нахилившись над мискою, він почав умиватися.

— А… що це таке? — Пальці Ольги легенько торкнулися морди звіра, потім пройшлися по напису. Він розігнувся і притулив до грудей рушник, ще вогкий після неї. Ольга стояла навпроти, зовсім поруч, і запитливо дивилася на нього.

— Помилки молодості, — сказав Віктор. — Десантні війська.

— Сподіваюся, шрамів від куль ніде немає? Я цього боюся.

— Бог милував, — посміхнувся він.

А це тоді що? — вона торкнулася рубця на лівій скроні.

— Це вже після війська.

— Також помилки молодості?

— Також.

Ольга відійшла і, забравшись на диван, сіла поверх ковдри під стіною.

Він зробив кілька кроків і присів поруч.