Читати книгу - "Переможець отримає все"

— Ти будеш біля мене?

— З твого дозволу.

Вона подивилася на нього довго й майже впритул. Віктор мимоволі опустив очі і знову вперся в те, що виступало з-під нижнього краю сорочки. Ці коліна миттєво віднімали розум. Перед очима попливло.

— Роздягни мене…

Але він уже погано тямив. Пальці його чомусь торкнулися закатаного рукава грубої сорочки, з-під якого виглядала тоненька її ручка. Вона виявилася на дотик дуже несподівана — тепла, пружна й водночас тендітна, а зап’ястя цілком вміщалося у кулаку. Він розумів, що дихає надто часто й вона це має зауважити. Ніби зо п’ять кілометрів пробіг. О Господи… Край сорочки продовжував стояти перед очима, й він просто опустився туди обличчям, на мить задихнувшись від несподіваного ефекту. У голові все перекрутилося. Руки підігнулися самі, притягуючи до себе те, що тримали, і груди, підборіддя відчули дотик пружного й водночас ніжного тіла, яке зреагувало на його торкання одразу, але миттєво було зім'яте й притиснуте скупченням м’язів та ваги, що навалилися зверху. Руки стискалися самі, а тіло його бажало контактувати з тим, що було внизу, воднораз, усією поверхнею. Вона мовчала, не намагаючись протестувати, лише напружувала тендітні жіночі м'язи, рятуючись, наскільки можливо, від цього несподіваного, доволі жорстокого поводження.

Це було суцільне коротке божевілля. Хвиля накрила з головою, некеровано, примусивши стиснутися, а потім розслабитися все тіло. За хвилину він уже лежав на спині, важко дихаючи, заплющивши очі та відвернувши обличчя. Тяма поступово поверталася, і найпершим відчуттям був жахливий сором, розуміння, що ця жінка заслужила кращого, аніж те, що з нею щойно відбулося. А може, вона вже нежива?! Він здригнувся, підхопившись на лікоть, та відразу опустився назад.

Ольга дивилася на нього, тихо та рівно дихаючи.

— Це кінець… — тільки й промовив він.

А її рука, легенька та ласкава, лягла зверху на його тремтячу руку. Потім вона, висмикнувши ковдру з-під себе, натягла її на них обох і притислася до нього. Надворі поступово стемніло. Ольга наче чекала цього, розуміючи, що він аж ніяк не хоче, щоб на нього тепер дивилися. Коли в кімнаті насилу розрізнялися стіни, Віктор дотягся до своєї сорочки і припалив цигарку.

— Ти що, зовсім себе не любиш? — тихо запитала вона. — Скільки ти не тримав у руках жінки?

— Не знаю. Я не рахував.

— Ото ж бо й воно… — Сховавши свою голову десь у нього на грудях, Ольга продовжувала ненадокучливо повчати свого нещасливого коханця: — Хіба так можна? Це ж здоров’ю шкодить. Так і з глузду можна з'їхати. Я саме цього злякалася, чесне слово… Скільки, рік? Що, більше? Два?!

Він мовчав, випускаючи дим.

— Справді, ти не любиш себе. І відразу… Треба ж було перед цим якусь таку «ніяку» запросити до себе і в руках потримати, щоб звикнути, а то одразу київську красуню — це ж «подвинутися» можна від вражень… Ти знаєш, що я колись була «Київською красунею»?

Вона лягла зверху просто на нього і спробувала заглянути в самісінькі очі. Навіть у темряві він побачив веселі бісики, що стрибали з її очей. Від цього навіть самому стало легше.

— Радий, що навіть після такого в тебе жартівливий настрій. Річ у тому, що я взагалі не збирався нікого запрошувати. А з тобою — це вийшло так… не знаю, як сказати… Наче так і мало бути. Словом, доля.

— Віриш у долю?

— Вірю.

— Шкодуєш?

— Що ти, ні. Тільки перед тобою дуже незручно. Навіть соромно.

— Віку, не видумуй, будь-ласка. Щоб ти знав, мене ще ніхто так не хотів, як ти. Це божевільне відчуття. Я навіть злякалася. І чомусь… Мені пригадалася твоя пісня про вовкулаку. В тебе тут взагалі, наче замок Дракули. Ліс навкруги, відлюддя… Навіть майнула думка, що ти мене зараз загризеш, а потім сховаєш десь під камінням…

Попри все, Віктор не зміг стримати смішок:

— Ну, ти скажеш… Фантазія в тебе багата. Не бійся, я не перевертень. Та й немає тут ніякого лісу — що ти вигадуєш? Він за кілька кілометрів, звідси навіть не видно. А тут недалеко вже околиця міста починається, крайні будинки.

— Байдуже… Такі чогось настрої навіялися.

І вона почала розповідати про себе. Так просто, наче старій подрузі, з якою давно не бачилися. Геть про все — від невдач на конкурсах краси до нелегких шляхів нагору, які постійно завершувалися у глухих кутах і примушували повертатися назад, щоб потім починати знову. Він слухав, не перебиваючи, хоча й знав добре про реалії життя людини, яка намагається вижити у країні суцільних негараздів, користолюбства, тотального лицемірства. Яке має значення, хто вона — дівчина зі сцени чи спекулянт машинами? Шлях таких людей приблизно однаковий. Вона, з одного боку, не кинулася в потік «біженців» у кращий світ, а з другого, — вперто не бажала належати до отого темного забитого стада, при якому лише й могла існувати подібна система. Хай би ким ти був, якщо вже опинився на цьому шляху, мусиш показувати, де треба, зуби та кігті, часом змушуючи себе поступатися гідністю, заплющувати очі на приниження, зазнавати душевного болю. Він добре знав це, оскільки мав свої власні «залаштунки», своїх «Анікеєвих», яким, за великим рахунком, також не міг нічого протиставити.

— Я тебе замучила дурними бабськими розповідями, — сказала Ольга, яка вже давно сиділа поруч, притулившись спиною до стіни з простеньким килимком.

— Ні, я розумію, — сказав він. — Я б також іноді хотів побідкатися тому, хто може зрозуміти й поспівчувати.

— Хіба? — недовірливо промовила Ольга. — А в мене одразу, ще там, у Києві, склалося про тебе зовсім інше враження. Такий собі… переможець… Що, власне, й означає твоє ім’я. А потім… потім я зрозуміла, що ти з якоїсь причини не задоволений життям, хоча до тебе й підлещуються суперзірки та їхні продюсери. Знаєш, чесно, перше враження було… Словом, такий собі «Прийшов, побачив, переміг».

— А зараз — повне нещастя, нездатне навіть нормально поспілкуватися з гарною жінкою, — закінчив за неї Віктор.

— Як на мене,