Читати книгу - "Темний ліс"

Трисоляріанської кризи група вчених під керівництвом доктора Козмо взялася до розробки проекту з вивчення так званої атмосфери зоряної системи Трисоляриса. Вони припустили, що поява атмосфери могла стати наслідком падіння однієї зі зниклих планет на поверхню котроїсь із трьох зір. Планета власної масою розірвала зовнішні оболонки зорі, завдяки чому зоряна речовина вихлюпнулася у відкритий космос і сформувала атмосферу. Через повну асинхронність руху зір у системі Трисоляриса періодично трапляється їх зближення. Вони підходять одна до одної на дуже малу відстань, тож атмосфера довкола однієї з них розсіюється силами гравітації іншої. Але вже після розходження зір на відстань, достатню для ослаблення взаємного тяжіння, атмосфера знову виривається з глибин зорі на поверхню. Подібні явища не постійні, радше схожі на раптові виверження наших вулканів, але саме вони і є причиною розширення та стискання атмосфери зір, яке вже охрестили диханням. Щоб довести цю гіпотезу, Козмо намагався віднайти подібні зорі й у інших світах, де атмосфера також утворилася внаслідок падіння планети на світило. І третього року Кризи йому пощастило.

Команда доктора Козмо відкрила планетарну систему 275Е1 на відстані близько 84 світлових років. На той час космічний телескоп «Габбл ІІ» ще не був введений у експлуатацію, тож учені скористалися методом вимірювання гравітаційних коливань[56], а потім, після спостережень і обчислень амплітуди коливань радіальної швидкості, періоду обертання та змін яскравості зір[57] визначили, що планета розташовується дуже близько до зорі. Спочатку це відкриття не привернуло значної уваги, бо на той час астрономічне співтовариство відкрило вже понад двісті планетарних систем. Але подальші спостереження шокували вчених: ця незначна відстань між планетою і зорею і далі постійно зменшується, зближення щораз прискорюється. Це означало, що люди вперше могли спостерігати зіткнення планети із зорею. І це сталося за рік — чи, точніше, за 84 роки до моменту спостереження. Наявні на той час інструменти дали змогу побачити лише зникнення гравітаційних коливань зорі й відсутність змін зоряної яскравості. Але тоді сталося щось неймовірне: довкола зорі утворилася спіраль із зоряної речовини, яка постійно розширювалася. Це мало вигляд пружини, що повільно розтискалася від центру-зорі. Козмо з колегами швидко зрозуміли, що цей потік зоряної речовини струмує з точки зіткнення з планетою, яка зламала зовнішні шари далекого сонця та вивільнила чималу частину його енергії у відкритий космос. А внаслідок обертання самої зорі цей потік закручується у спіраль.

Містере Рею Діасе, це відкрило для нас ще кілька цікавих фактів: зоря з цієї системи належить до спектрального класу G2 і має стандартне жовте забарвлення. Значення її абсолютної зоряної величини — 4,2, діаметр — 1,2 мільйона кілометрів. Іншими словами, вона вельми схожа на Сонце. Маса ж планети становила лише 0,04 від маси Землі — це менше, ніж у Меркурія. Проте розміри спіралі, що утворилася внаслідок її падіння на зорю, вражають — радіус досяг трьох астрономічних одиниць, а це більше за відстань від Сонця до головного пояса астероїдів.

Саме це відкриття стало вирішальним, соломинкою, яка зламала хребет верблюду, і я зміг розгадати ваш справжній задум. Отже тепер, як ваш Руйнівник, озвучу цей чудовий план із усіма подробицями.

Припускаю, що зрештою вам вдасться виготовити й розмістити мільйон чи навіть більше зоряно-водневих бомб на Меркурії, як ви пропонували на засіданні РОЗ. Якщо їх усі розташувати під поверхнею планети, а потім підірвати одночасно, вони спрацюють як надпотужний гальмівний двигун і сповільнять обертання планети. Як наслідок, Меркурій зійде зі своєї невисокої орбіти й почне падати на Сонце. А потім на Сонці відбудеться те саме, що й у зоряній системі 275Е1 84 роки тому: Меркурій проб'є атмосферу, зону конвекції Сонця, й величезна кількість зоряної речовини на шаленій швидкості почне струменіти із зони променистої рівноваги. Внаслідок обертання Сонця вона почне закручуватися в спіраль, раніше бачену в зоряній системі 275Е1. Але Сонячна система, на відміну від Трисоляриса, має лише одну зорю, й Сонце в своєму русі ніколи не перетнеться з іншою зорею. Саме тому його атмосфера безперервно розростатиметься і з плином часу значно перевищить показники зір Трисоляриса. Цей факт точно підтверджений спостереженнями за зоряною системою 275Е1. Спіраль із зоряної речовини розширюватиметься зі швидкістю відпущеної пружини, що розправляється, і зрештою сягне орбіти Марса. З цього моменту запуститься грандіозна ланцюгова реакція.

Спочатку траєкторії руху всіх трьох планет земної групи — Венери, Землі й Марса — опиняться в зоні спіральної атмосфери Сонця, швидко сповільнюючись внаслідок сили тертя, й зрештою всі три планети перетворяться на гігантські метеори, які рано чи пізно вріжуться в Сонце. Насправді ж задовго до цього Земля через інтенсивне тертя зоряної речовини Сонця втратить свою атмосферу — океани випаруються, маса води разом із атмосферними газами перетворять Землю на гігантську комету, хвіст якої займе всю орбіту нашої планети довкола Сонця. Земна твердь перетвориться на кипучий океан магми, як на початку формування планети, й жодна форма життя не буде здатна вижити за таких умов.

Падіння Венери, Землі й Марса на Сонце спричинить значно більший викид зоряної речовини в космос — за-мість одного утворяться чотири спіральні потоки. Загальна маса трьох планет у сорок разів перевищує масу Меркурія, а завдяки їхнім вищим орбітам швидкість зіткнення виявиться значно вищою. Внаслідок цього інтенсивність кожного з трьох вивержень у десятки разів перевищить спричинене падінням Меркурія. Сонячна атмосфера, сформована цими спіральними потоками, різко розшириться й із часом досягне орбіти Юпітера.

Тертя в Сонячній атмосфері справлятиме вкрай незначний вплив на Юпітер через його величезну власну масу, тому мине досить багато часу, перш ніж дія спіральних потоків спричинить помітний ефект на орбіту цієї пла-нети-гіганта. Але численні супутники Юпітера спіткає сумна доля: або тертя зірве їх з орбіти планети, вони поступово втратять швидкість і впадуть на Сонце, або вони втратять швидкість ще на орбіті Юпітера та знайдуть спокій у рідких глибинах газової планети.

Але на цьому ланцюгова реакція не зупиниться: хоча атмосфера Сонця, утворена спіральними потоками, сповільнюватиме рух планети лише незначною мірою, цей вплив буде постійним, і орбіта Юпітера щораз ближче нахилятиметься до Сонця. І що меншою буде висота орбіти, то в щільніші шари атмосфери потраплятиме планета і, відповідно, дедалі сповільнюватиметься… Тож і Юпітер зрештою зустрінеться з Сонцем. Позаяк маса Юпітера в шістсот разів більша за сумарну масу всіх чотирьох планет земної групи, подібне зіткнення навіть за найоптимі-стичнішими прогнозами спричинить небувалий викид зоряної речовини, а це підвищить щільність сонячної атмосфери й ще радикальніше знизить температуру на Урані й Нептуні. Але з