Читати книгу - "Легенди Ґотліну, Кайла Броді-Тернер"

–Дженніфер! Вимикай комп'ютер, час спати. – крикнув дядько Нік зі своєї кімнати.

Вона фарбувала губи, ведучи пензлик до куточків.

–Ага. Лягаю.

 Дженніфер вбралася, дочекалася, поки дядько Нік вимкне світло в кімнаті. Сьогодні в однієї із золотих дівчаток, подружки Мелані Стівенсон – Кортні, день народження. У середній школі Дженніфер писала за неї есе, а Оллі робив домашку з хімії. Вона запросила їх за старою дружбою, Оллі і Джен домовилися, що зустрінуться вже там. Дівчина сиділа біля вікна, і чекала, коли дядько Нік задрімає.  На мить, їй здалося, що біля дерева стояв сіро–блакитний пес, Дженніфер прокліпалась, не помітивши тварину, вона знизала плечима, відводячи погляд. На годиннику було рівно десята вечора. Вона планувала побути на вечірці до дванадцятої, а потім піти.

Сама вечірка проходила в будинку через вулицю, Дженніфер чула віддалені звуки веселощів. Вона чекала півгодини, а потім, відчуваючи хвилювання в животі, вискочила у вікно і побігла так швидко, як могла. На ній були шорти із завищеною лінією талії і топ, а зверху була прозора мереживна сукня. На голові капелюх, на ногах гольфи і черевики, на плечі накинута косуха зі шкірозамінника. Одяг підібрати допоміг Олівер, часом вона дивувалась його  смаку. Коли вона увійшла, всі на неї поглядали з цікавістю. Безліч ледь знайомих їй людей підходили і розмовляли з нею. Хлопці пропонували випити, дівчатка віталися, торкаючись щокою до щоки. Усі ті, хто ніколи не помічав Дженніфер, сьогодні зняли з неї невидимий плащ.

–Дженні? Пам'ятаєш мене? Ми на біологію ходимо. Чудово виглядаєш!

–Джен? Вау, треба буде якось пообідати за одним столом.

–Дженна? Приголомшливий look!

–Клас! Це Міу–Міу?

–Шикарно виглядаєш, давай зробимо селфі?

–Я підпишуся на твій твіттер!

Незграбно киваючи кожному, дівчина просувалася вперед до невеликої стійки з напоями та червоними пластиковими стаканчиками. І вкотре Дженні переконалася, що кількість прочитаних книжок, моральні цінності, краса душі, це все для людей ніщо, але варто тобі вбратися у щось модне, як ти стаєш цікавою людиною. Олівер теж сяяв, адже всі оцінили його блискучий блейзер і чорні шкіряні штани. Він зачесав волосся назад, через що виглядав вищим.

–Не можу повірити, що ми тут.– прошепотів Олівер.

–П'ємо дешеве пиво, стаємо пасивними курцями якоїсь гидоти... – Звернувши увагу на хлопців, які палять самокрутки, понизила голос дівчина.

–Давай потанцюємо? У мене аж живіт зводить.

–Йдемо, але кажу відразу: у мене ноги ватяні. – прошепотіла вона.–Просто... Не дай мені звалитися.

Оллі ніжно стиснув пальці дівчини, і вони протиснулися на невеликий п'ятачок вітальні, в якій дуже завбачливо всі меблі пересунули ближче до стін. Незграбно тупцюючи на місці під не зовсім гармонійну музику місцевого діджея, Дженніфер намагалася розслабитися. Їй було весело, вона була рада перебувати тут, але при цьому на її душі було неспокійно, її мучило ниюче відчуття тривоги. Частина Дженніфер бажала, щоб час йти настав якомога швидше, щоб дядько Нік не помітив відсутності племінниці. Вона буквально уявила, як дядько вривається на вечірку і зі скандалом відвозить її додому, він буває дуже суворим і завжди був проти таких вечірок. Дженніфер здригнулася, хтось подзвонив у двері. Спочатку музику ніщо не перекрикувало. Але потім діджей вимкнув її. І дівчина почула:

–Дженніфер!

Усередині все стиснулося. Вона побігла до дверей, усі присутні косилися на неї, перешіптуючись. Дядько Нік був червоним від люті. Він схопив племінницю під руку і повів додому. Вона ледь відрадила дядька не дзвонити в поліцію. Коли вони прийшли додому, насамперед дядько відправив Дженніфер у ванну.

–Ти під домашнім арештом! – кричав він, поки Дженніфер змивала макіяж, – Я буду відвозити тебе до школи і привозити додому. Ти будеш вчити уроки, вечеряти і лягати спати.

Коли дівчина повернулася в кімнату, Нік висмикував дріт від комп'ютера, а потім потягнув його разом із системним блоком і колонками. Він зняв із зарядки її планшет, витягнув із сумки телефон і забрав навушники. Він вимкнув світло і голосно зачинив двері в кімнату. Слабка помаранчева смужка світла пробивалася крізь щілину під дверима. Дженніфер так і залишилася стояти, витріщаючись у темряву. Очі затулили сльози. Її засліпила образа, дівчина впала на ліжко і заплакала, почувши, як прийшов брат, вона повернула голову до дверей. Кріс, як правило, жбурляє рюкзак на підлогу у своїй кімнаті, розбувається дорогою і з розгону стрибає на ліжко сестри, з криком "Джо–о–он Сіна–а–а–а", при чому неважливо лежить вона там, чи ні. Але цього разу дядько Нік стояв під дверима в кімнату племінниці.

–Привіт, Ніку. – буденно кинув брат.

Кріс торкнувся ручки дверей. Дядько Нік відштовхнув його.

– Крістофере. Іди до себе.

–Що ти маєш на увазі? Що ти маєш на увазі?

–Твоя сестра сьогодні обійдеться без твоєї компанії.

–Чого? Ти її запитав?

Дженніфер чула, як вони штовхаються.

–Ніку, відійди. Шию за неї сверну, навіть рідному дядькові.

–Ні. Іди до себе. По–хорошому.